А коли Володимир звернувся до присутніх із закликом:
"Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!", чутливий та легко збуджуваний Рюрик стукнув ребром долоні по столу і вигукнув:
— Це наш обов’язок, браття! Святий обов’язок! Забудьмо про взаємні образи, про колишні чвари — об’єднаємося і спільно виступімо проти ворога!
І князі, розігріті вином, пивом та хмільним медом, загомоніли:
— Так, так, нам нічого ділити! Слава Ігорю! У нас спільний ворог — Кончак! Відомстимо поганину за рани Ігореві!
Скориставшись паузою, Володимир відпив з келиха прохолодної шипучої сити. А Славута взяв нове перо, — він поспішав, бо записував кожне Володимирове слово, щоб не загубилося. Серцем відчував, що князі захочуть мати "Слово о полку Ігоревім", а особливо Святослав. Та й як же не хотіти, коли про тебе в ньому так красно мовиться?
XXX
Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися князі з княгинями та чадами, роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми матушками. Попрощавшись з усіма, відправилися на спочинок великий князь Святослав з княгинею Марією Васильківною, князь Ігор з сім’єю та зять Володимир Галицький.
Скоро поснули всі. Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу до столу, поклав перед собою свої та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і взяв до рук перо. Він знав, що завтра за столом, на свіжу голову, князі знову захочуть послухати його
"Слово про Ігорів похід", — отож потрібно привести його до ладу: обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.
Вмокнув біле перо в каламар, подумав трохи, а тоді твердо вивів заголовок: "Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова".
...Спить стольний град Київ. Над ним — тепла серпнева ніч 1185 року. Простора кімната на другому поверсі пишного великокнязівського палацу, начинена книгами та зброєю.
Горить, потріскуючи, свіча.
А за столом схилився над аркушем пергаменту князьізгой, князь — великий книжник і громадянин — Володимир Ярославич, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.
Тут, на дніпровських кручах, у золотоверхому Києві, в палаці великого князя київського, тієї ночі вилилося остаточно в карбовані рядки величне чудо — безсмертне "Слово о полку Ігоревім".
Володимир Ярославич, майбутній князь Галицький!
У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворота ворогам на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його віщий голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар та міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіть Полю ворота на Русь!
Спить під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...
1990-1998
Лубни
Князь Володимир Галицький.
Слово о полку Ігоревім
А чи не ліпше було б нам, братіє,
почати старими словесами
ратних повістей
про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Ні, почнемо цю пісню
по звичаях нашого часу,
а не по замислу-бо Яновому!
Бо Ян-бо віщий,
якщо хотів кому пісню творити,
то розтікався уявою по дереву,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмари.
Пам’ятав-бо, кажуть,
давніх часів усобиці, —
тоді напускав він
десять соколів
на стадо лебедине:
котру лебідку сокіл доганяє,
та перша пісню співає старому Ярославу,
хороброму Мстиславу,
який зарізав Редедю
перед полками косозькими,
красному Романові Святославичу.
Бо Ян же, братіє,
не десять соколів
на стадо лебедине напускав,
а свої віщії персти
на живії струни накладав —
вони самі вже князям славу
рокотали...
*
Почнемо ж, братіє, повість сію
від старого Володимира
до нинішнього Ігоря,
котрий, укріпивши задум свій
силою військовою
і погостривши серця свого
мужністю,
пройнявся духом войовничим
і навів свої хоробрії полки
на землю Половецьку
за землю Руську.
*
О-бо, Яне, соловію часу давнього!
Аби ти сі полки ощебетав,
скачучи, соловію,
по уявному дереву,
літаючи думкою попід хмари,
звиваючи славу довкруг нашого часу,
рискаючи тропою Трояновою —
через поля на гори,
то так би ти пісню розпочав
Ігореві, внуку Олеговому:
"Не буря соколів занесла
через поля широкії —
зграї галок летять
до Дону великого!"
Або так заспівав би ти,
віщий-бо Яне, Велесів внуче:
"Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві;
труби трублять в Новіграді —
стоять стяги у Путивлі".
*
Ігор жде милого брата Всеволода.
І сказав йому буй-тур Всеволод:
"Один брат,
один світ світлий —
ти, Ігорю!
Оба ми — Святославичі!
Сідлай, брате, своїх борзих коней,
а мої готові, осідлані —
під Курськом, напереді.
А мої куряни — бувалі воїни:
під трубами сповиті,
під шоломами злеліяні,
з кінця списа годовані,
путі їм відомі,
яруги знайомі,
луки у них напружені,
тули порозкривані,
шаблі нагострені,
самі скачуть,
мов сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі,
а князю — слави".
*
Тоді вступив Ігор-князь
в золоте стремено —
і поїхав по чистому полю...
*
Сонце йому тьмою
путь заступило.
Ніч, стогнучи йому грозою,
птиць розбудила.
Свист пронизливий
пролунав поблизу: то див озвався
наверху дерева, —
велить прислухатись
землі незнаній —
Волзі, і Помор’ю,
і Посуллю, і Сурожу,
і Корсуню, і тобі,
тмутороканський бовване!
*
Тоді поглянув Ігор
на світле сонце
і побачив:
від нього тьмою
всі вої прикриті!
І мовив Ігор
до дружини своєї:
"Браття і дружино!
Краще посіченому бути,
ніж полоненому бути!
А всядьмо, браття,
на своїх борзих коней
та позримо на синій Дон!"
Охопило князя
таке сильне бажання
звідати Дону великого,
що й знамення йому заступило.
"Хочу-бо, — рече, —
списа приломити
в кінці поля Половецького!
З вами, русичі,
хочу голову свою зложити
або напитись шоломом з Дону!"
*
А половці по бездоріжжю
побігли до Дону великого, —
кричать вози опівночі,
мов лебеді сполохані.
*
Ігор до Дону воїв веде!
*
А вже ж біди його
ждуть птиці по дуб’ю,
вовки жах наводять по яругах,
орли клекотом
на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть
на черлені щити...