— Просимо! Просимо! — загула гридниця.
— Але це буде довга розповідь!
— Просимо! Просимо, Володимире Ярославичу! — закричали князі ще дужче. — Волимо слухати твій солодкоголосий спів!
А Святослав сказав:
— Починай, Володимире! Ти відомий на всій Русі книжник і співець, — будемо слухати твоє мудре слово! — І повернувся до Славути: — Боярине, дай князеві гуслі, щоб награвав собі, — вони в тебе дзвінкі та віщі. Та приготуй перо — запишеш для мене Володимирове слово!
— Я вже дещо записав, — Володимир витяг із кишені маленьку книжечку і поклав на стіл. — Однак буду вдячний Славуті, бо під час розповіді, може, щось опущу або нове додам... Тож записуй, Славуто.
Всі зручніше повсідалися. Навіть діти замовкли.
І тоді Володимир торкнувся пальцями струн — і попід високою стелею терему покотився їхній мелодійний передзвін, що раптом змінився тривожно-уривчастим тупотом кінських копит, тонким посвистом стріл, скреготом мечів та шабель, грюкотом списів об щити. На слухачів, здавалося, навіть війнуло терпким запахом далекого полинного половецького степу.
Пролунав останній акорд — і затих. Тиша запанувала така, ніби ніхто і не дихав.
Вона тривала якусь хвилину чи й дві.
Потім Володимир підняв голову, відкинув назад важку гриву каштанового волосся, обвів поглядом принишклий зал і своїм глибинно-грудним, видобутим мовби з самого серця голосом запитав:
А чи не ліпше було б нам, братіє,
почати старими словесами
ратних повістей
про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Запитав — і зробив паузу, ніби чекав на відповідь. Зал, ждучи, мовчав.
Тоді він, ніби роздумуючи, легенько торкнувся пальцями струн, пройшовся по них і раптом, пригасивши їх звучання, сам відповів:
Ні, початися цій пісні
по бувальщинах нашого часу,
а не по замислу-бо Яновому!
Терем завмер. Багато Русь-Україна знала княжих співців, — у кожного князя було їх по кілька. Та серед них особливої слави зажив Ян Вишатич, співець незвичайний, не схожий на своїх сучасників. Старше покоління знало його, чуло, любило і вважало неперевершеним. І ось цей князь-ізгой, якого батько вигнав з дому за непокірність, не хоче бути схожим ні на кого, навіть на великого Яна! Він відкинув Святославове бажання почути щось схоже на пісні Яна, а твердо заявив, що відмовляється наслідувати славетного співця, а торуватиме свій власний шлях, як велить новий час.
Усі поглядами прикипіли до натхненного обличчя Володимира Ярославича. А воно, ясне, одухотворене, було прекрасне: високий засмаглий лоб, виразні брови, з-під яких яскравими голубими вогнями сяяли дві зорі, прямий ніс і невелика, коротко і майстерно підстрижена борідка — все це так гарно виліплене, вирізьблене, скомпоноване, ніби його творив сам Господь Бог або, принаймні, якийсь прославлений скульптор Еллади.
А під його пальцями то громом рокотали, то ридма ридали, то весняним леготом шептали срібнострунні гуслі. А з його малинових уст злітали все нові і нові, ніби й давно знані, та все ж якісь незвичайні, несподівані слова:
Ігор до Дону воїв веде!
А вже ж біди його
очікують птахи на дуб’ї,
вовки жах наводять по яругах,
орли клекотом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черлені щити...
О Руська земле, уже за горою єси!
Слухачі прикипіли до вуст оповідача, їхні серця уже наповнилися тривогою за Ігоря, за його безстрашних воїнів.
А оповідач майже й не співає, як робив це колись Ян, а просто розповідає, супроводжуючи свою розповідь музикою. Але як! Здавалося, кожне його слово лягає тобі прямо в серце!
Дрімає у полі
хоробре Олегове гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно на кривду породжене
ні соколу,
ні кречету,
ні тобі, чорний вороне,
поганине-половчанине!
Ігор при тих словах закусив губу, змахнув з ока зрадливу сльозу. Боже, Боже! Де ж ви, мої витязі, мої ясні соколи? Це ж я завів вас на смерть, на вірну загибель! Він схилився на руки, щоб ніхто не бачив, як туманяться слізьми очі гордого Святославича...
А оповідач далі веде:
Другого дня вельми рано
криваві зорі світ провіщають.
Чорні тучі з моря ідуть —
хочуть прикрити чотири сонця.
А в них мигочуть сині блискавиці!
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам надломитись,
отут шаблям пощербитись
об шоломи половецькі
на ріці на Каялі, близ Дону великого!
О Руська земле, уже за горою єси!
Напруження в залі досягло крайньої межі. Всі вочевидь уявили, як половецькі орди, мов ліс, обступили вранці Ігореві полки. Нахмурилися князі. Кожен з них не раз готувався до бою, не раз робив перший крок назустріч ворогові — знає, які почуття в серці нуртують в останні хвилини перед кривавою січею.
Зблідли жони князівські, притулилися до них, мов курчата до квочки, діти їхні — маленькі княжата. Ждуть картини вирішального бою. І хоча він давно відбувся, хоча наслідки його всім відомі — третина війська лягла трупом на полі битви, а решта опинилися в полоні, — сила художнього слова така велика, що змушує знову і знову переживати давноминулі події.
Ось ритм музики швидкий, тривожний, надсадно-болючий, в ньому вчувається і шалений крик воїнів, і кінський тупіт та іржання, і брязкіт зброї, і болісні скрики поранених, і навіть огидне крякання вороння, що зібралося з усього степу на сите уядіє.
А в унісон музиці, що раптом зазвучала приглушено, ніби з далекого далека, почувся сильний, але трагічно-болісний голос автора:
Від досвіту
до вечора,
від вечора
до розсвіту
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи залізнії
у тім полі незнаємім,
серед землі Половецької...
Чорна земля
під копитьми кістьми
була засіяна,
а кров’ю поливана...
Тугою зійшли вони
по Руській землі!
Тут першою не стримала сліз княгиня Ольга Глібівна, жона Всеволода. Притиснувши двійко малят собі до грудей, вона вголос заридала, приказуючи: "Та вже ж мені свого милого ладонька ні мислію примислити, ні думою здумати, ні очима зглядіти! А-а-а!.."
Інші жони теж заплакали, заголосили, а князі насупилися, стиснули кулаки. У їхніх очах забриніли сльози, бо вони добре уявили полинне поле Половецьке, засіяне тілами руських воїнів. Хіба і їх не раз підстерігала така ж доля? Хіба зникла загроза половецька?