Щербило те знав. Тому й намагався не дивитись в мінливі й палкі очі княгині, коли вона кликала його до своїх палат на вечірні бесіди. Тому так холодно і навіть байдуже — до зневаги! — приймав її щедрі дарування. А княгиня, бач, губилась у здогадах, металась душею, рвала в собі серце — шукала причину тієї жорсткої стриманости і навіть... озлоблення.
Гордина, дізнавшись від покоївок княгининих про такі дива воєводи, лише радісно посміхалась своїми блискучими молодими очима, захованими у сіті зморщок, посміхалась нестримно своїм беззубим, запалим ротом: вона ж бо знала, що хоче Щербило.
І ось настав час, коли вона, Гордина, віддасть йому те, чого той жадав ціле життя. У нього велика дружина відважних мечників, за спиною багата й упокорена деревська земля, яка залюбки підніметься проти Києва і його владців; вона ще підіб'є своїх чернігівських бояр та декотрих київських,— вона добре знає, хто яким духом дихає! Знає, що бояри київські терплять Ольгу тому, що вона слабка жінка і тому мусить опиратись на них, годити їм. Ці боярове як сліпці, проте не бачать, що в тій слабкості і сила княгині. Бач, Ольгу терплять, а її, київську бояриню, свою, не схотіли терпіти колись, бо ніде не цінують своїх мудреців і володарів. Щоправда, і вдача у боярині крута, коли не жорстока. Ольга вміє м'якше ступати і тихо скручувати неслухняні голови.
А ще бояриня Гордина підніме волхвів. Заради віри пращурів, яку топче християнка-княгиня, вони піднімуть народьство київської землі на стань.
Ці слова вона принесла в Іскоростень, у колишній князівський терем, де нині жив і владарював київський воєвода з дружиною. Щербило вислухав бояриню заціпеніло. Здалося, що він давно вирвав із свого серця пекельне бажання влади. Притлумив і свої мрії про княгиню, бо зрозумів, що йому княгиня не віддасть ні себе, ні державного керма. І ось тихо вповзла в його світлицю ця кароока шипуча змія. Невже це колишня красуня? Вона!.. Вона!. . Її красиві вигинисті уста, прорізані глибокими зморшками, її отой беззубий рот... О Гордине! Твоя зістарена постать нагадує і йому про біжучий час, який знищує не лише красу, а й життя... Нагадує, що і його чорні кучері взялися сивим інеєм. Що скоро, може, і його кості забіліють десь у степу безкрайому чи в лісових хащах. Але ні! Та ні ж! Вона йому нагадує, що час минає і треба поспішати, не гаяти хвилі на вагання. По київських вулицях уже пішли волхви. Погрозливо гомонять юрбища на подільських торговищах. Княгиня запродує їхню старожитну віру ромеям-хрестителям. Київські бояри озброюють загони челяді. Хочуть вирвати силою у княгині якомога більше золота. Але вони легко повернуть свої сили супроти неї, якщо сказати, що княгиня приховала золото, а їм дає лиш невеличку частку... Такого вдалого часу може й не трапиться вже ніколи, А ще: княгиня, відомо ж, продала нашу поляно-руську країну і нашу віру ромеям... Воєвода Щербило може стати визволителем Києва!..
— Але ж... твій Чуриня? — сумнів все ще хитав душу воєводи Щербила. Уже стільки разів ця бояриня кидала Київ ув обійми ворохби!..
— А що, він дитина. Стане мужем — служитиме новому володареві. Своєму.
О, клята бояриня знала, куди спрямувати останній рішучий удар! Він, Щербило,— свій володар, не приходень, не варяг, а свій-таки, київський!.. Струсонулася і ніби прокинулась його душа. Затряслись руки, здригнувся голос...
— Іди на Київ. А я тут зберу дружину, прийду слідом.
— Іду вже, Щербиле. Я вірю в тебе...— Гордина випросталась, ніби вмить скинула з пліч важкоту літ, переможно зблиснули її карі очі. Вона знову немовби закохалась у воєводу, у свого Щербила. І вся змінилася, враз стала красивою, рвійною, нестримною... Такою він колись її кохав. В якусь мить наче злетіли з неї сіточки зморщок з обличчя, а сиві коси, що вибивались з-під високого білого рантуха під білим убрусом, ніби засяяли срібними нитками. Гордина! Ти знову граєш вогнем!.. Але... чи є у нього час на вичікування? Тепер — або вже ніколи!..
Щербило вийшов із княжого терема й попрямував до річки. Річка Уж звивалась і шумувала серед скелястих берегів, оминаючи вирами велетенський плаский камінь... Мовили, що колись з цього каменя боги деревської землі скинули у чорториї якогось київського заброду-священика, що хотів був їхню віру замінити новою, ромейською. Відтоді ніхто на той камінь не ступав ногою, хоча раніше завжди стояли волхв і князь, розпалювали жертовний вогонь.
Воєвода тепер сам хотів стати на той камінь, щоб з'єднатись душею з кумирами землі й богами неба і набратись рішучости. І виважити все.
Накрапав осінній дощик. Вітер хльоскав по голих вербових віттях, під ногами підгрібав опале жовто-багряне листя. Ніби розчищав перед ним нову стежку в його ж.итті. А може, він уже ступив на ту стежину. Може, Доля судила йому пройти нею цей, останній, відтинок життя. Яким же буде він? Переможним чи зрадливим? Того не відав. Але знав уже, що несила йому відмовитись від мрії свого життя, до якої так довго йшов, якій приніс у жертву всього себе, а може, й тих, кого колись кохав і народив…
Стояв на пласкому білому камені, дивився, як вирують навколо нього водоверті. В них колись загинув священик, загинув за те, що приніс сюди у серці своєму добро. І загинув — безславно і безслідно. Ніхто тут навіть імени його не знає. Що ж уготовано йому? А коли згине на цій землі, що лишить після себе? Синів не викохав. Нащадків не нащадив. Від свого роду давно одірвався і вже й не знає його. Жив і працю свою тяжку клав заради єдиного: слави. Вона могла б прийти до нього лише в одному випадку, коли б він ухопив руками кормо влади в Київській країні.
Без влади на цій землі немає ні шани, ні добробуту, ні слави. Що ж має робити він зараз? Година нині справді слушна!.. Але… звідки вона взялась, ця віроломна бояриня? Звідки прилетіла, ніби відьма на мітлі, і в яку ціль мітить вона? Адже болить їй не його жадання влади і слави, а свої потаємні наміри. Чи не задумала розправитись з ним, щоб потім позбутися його яко ворога княгині, а самій потім вершити суд правди над ними? Та в її словах міцна правда: нині настала слушна година. Отож і Гордина, що кружляє, чатує, яко ворона, побіля Києва, видивилась і дізналась про це. Княгиня і її сольба затримуються. Ромейські купчини принесли звістку, ніби вона взяла хрещення від самого кесаря і патріарха. Непевні пошепти поповзли по всій землі. Народ збурюється: боїться згубити віру пращурів. Поміж. людей ходять волхви і ворохоблять. То чого ж він іще вичікує?..