Бояри і посли збуджено загомоніли. Швидка й дотепна на розмисл їхня княгиня. Справді-бо, тепер Київ стане осібно супроти імперії разом із Угрією. Вони ж пропонували кесарю мир, і любов, і поміч воями, і жадали так мало: аби їхню країну Ромея трактувала як рівну собі, без підлеглости, і щоб сплатила всі борги, в котрих сама зобов'язувалась. Ромея ж возгордилась. Тепер по всьому світові розтеленькає, що їхній василевс, кесар, імператор, цар не захотів родичатися з київським княжим двором, бо він, Костянтин, вищий від усіх правителів і владик, яких купив за золото!..
У відповідь на це Країна Руси протиставить їм соуззя й подвійне родичання з непереможними воями-ординцями!..
Ольга відчула, як повеселів навколо неї натовп ліпших мужів Руси, як вони заусміхалися, і здалося їй, що навіть рвійний осінній вітер став теплим і дружнім і навіть просвітліло низьке похмуре небо над Славутою-Дніпром.
— За старим звичаєм наших пращурів, маємо тут принести жертву,— сказала княгиня. Від несподіванки всі завмерли.
— Чи ж живі наші когути? — звернувся до гребців молодий боярин Кривченя. Весь час мовчав, аж тепер обізвався...
— Живісінькі! Годували ж просом! — весело обізвались ті.— Міх проса склювали!..
Усі засміялись, завернули до великого старого дуба і дивувались: їхня княгиня — християнка, щойно вдруге охрещена найбільшим у світі волхвом, намісником ромейського Бога на землі Полієвктом, пропонує відбути старий звичай русів-полян — принести в жертву півнів під отим дубом. Звідки вона дізналась, що кияни і всі слов'яни, коли припливають до цього місця, ідуть до отого крислатого дуба, що на вершині острова, і приносять кумирові Перуну свої жертви — півнів, щоб випросити у Неба захисту й везіння.
Від того, що княгиня-християнка не відцуралась і сама від їхніх звичаїв, вона стала їм ближчою і зрозумілішою. Ольга йшла мовчки, бо слова тут були зайві. Відчувала себе злитою із цим холодним, буряним вітром, і з розколошканим небом, і з цим веселим і врочистим товписьком людей, які її розуміли, співчували і боліли її болями. Що може бути вищим від такої єдности людських помислів і душ?
А вже хтось випереджав натовп. Коли вона з боярами і послами опинилась під тим гіллястим старезним дубом, побачила, що під ним були повтикані колом стріли. В середину кола хтось кинув шматки хліба і копченини, і якийсь літній гребець, що тримав міх із запханими туди півнями, давав поради:
— Спочатку треба запитати у пращурів, яка їх воля: чи випустити когутів у світ, чи забити в жертву, чи з'їсти всій громаді.
— На волю пускай! — гукнув хтось,
— Почім знаєш? Може, краще засмажити? Та всім нам добре пообідати! — обізвався зі сміхом Ставро.
— Га-га!..
— Випусти, хай живуть, доки прийдемо наступної весни! — закричав дзвінко Свенельдич.
— А як не прийдемо?
— Теперка неодмінно прийдемо. Цар ромейський скоро помочі попросить!
— Звідки знаєш?
— А ось Перун сказав.
Навколо притихли, підвели голови догори. Княгиня також поглянула вгору й завмерла: на товстезному стовбурі дуба під самим чорним верховіттям стирчало два здоровенних ікла дикого вепра. А над ними сяяли два блискучих чорних ока. Не відразу здогадалась, що то було два відгранених коштовних камені, котрі мерехтіли в похмурих сутінках. Від несподіванки здригнулась, коли навколо неї почали падати ниць прибулі з нею люди і головою притискуватись до землі.
В цей момент старий гребець, певно, також упав на коліна і забув, що його міх з півнями був незав'язаний. Півні з криком і шумом випурхнули на волю і побігли, підлітаючи, в сухі бур'яни. А може, й справді такою була воля пращурів?
Бо знали, що не раз іще країнці-руси будуть ходити цим шляхом...
* * *
Усякий труд й усякий успіх завжди викликає у недолужців заздрість і осуд. І коли ці, недолугі умом, зєднуються між собою, — стають тупою войовничою силою, і ніякою мірою не зміряти тоді їхнього віроломства й підлоти.
Бояриня Гордина була щаслива недовго, коли її Чуриня став першим содругом молодого князя. Як тільки київська сольба з княгинею разом полишила почайнівське пристанище, ніби якийсь біс уселився в її вічно бунтівливе серце. У Києві ж бо нікого не лишилось при кермі. Свенельд сидів тихо у своєму теремі, начікуючи свого сина Мстишу Свенельдича з добрами і золотом. Бояри також чекали великої мзди від княгині, бо ж мусила привезти данину Руси. Малко деревлянський пішов у Любеч зі своїми деревлянами, що водив за собою Могута, син Велини-чародіїці. Воєвода Щербило тримав міцно в оброті непокірні деревсь-кі гради й оселища — забув за Київ. Той самий загадковий, нікому не підвладний Щербило, з яким вона колись у Вишгороді, хоч і недовго, та розділяла щастя і владу. Але, відчувши, що ту владу воєвода потроху перебирає в свої руки, вирішила позбутися його. Тоді воєводу врятував несподівано її вірний пес Ведмедко... Але Щербило здогадався...
Подейкували, що той гордий воєвода мав повну довіру від княгині. Ніби вона німіє, коли бачить його,— ладна робити все, щоб він її покликав. Але він не кличе княгиню до себе. Чому? Княгиня губилась у здогадах, нічого не розуміла. Адже вона відчувала, що давно він таємно глибоко кохає її. По-справжньому! Та ба, щось заважало йому. Княгиня не знала. Зате добре про те знала бояриня Гордина. Він не вірив у любов владних жінок. Гордина показала йому, що вона міняє своє особисте щастя на щастя владарювати над людьми! Тепер воєвода знав одне щастя на землі, яке могло ще його тішити,— це державне кермо, за яке він міг би ухопитись і владарювати сам. Ні, він тепер не хотів ні з ким ділити ні ложа, ні влади. Тільки сам! Бояриня Гордина колись давала йому владу над собою, а до держави не допускала. Княгиня Ольга теж ладна була дати йому владу над собою, може, дала б деяку владу і над країною. Але ніколи не передала б тієї влади цілковито йому. Це він знав напевне.
І він, мудрий, сильний, красивий муж, мав би постійно випрошувати у княгині ласки на владу!.. Скільки б вона йому виділила тієї влади і ласки і чи довго виділяла б? Рік чи п'ять? Допоки ділила б з ним ложе?! А далі? Що зробила б далі? Напевно вигнала б! Як те колись зробила всесильна бояриня Гордина.