Київ ще спав, коли дружина воєводи Щербила увійшла в град. Спав і новий київський тисяцький — молодий Претич. Сторожа на градських валах упізнала Шербила і впустила в місто. Спала і Княжа Гора. Воєвода велів міцно зачинити ворота і нікого не впускати.
— Нікого не впустимо. Хіба що княгиню, коли повернеться.
— Княгиню теж не впускати! — суворо гримнув Щербило. Дозорець лиш рота роззявив.— Чув?
— Еге ж... Але вона, мабуть, рікою прибуде. До Почайни.
— Там її зустрінемо ми,— твердо пообіцяв Щербило.
— Осторожник-дозорець тільки язиком прицмокнув.
— Тривожний стукіт кованих кінських копит розбуджував
осінній ранок. Густий туман притлумлював цокання, огортав верхівців у сірі сувої. Не відразу в Києві здогадались, хто велів міцно зачинити ворота, хто розклав велетенські вогнища біля Княжої Гори, чиїм повелінням на чисту гладінь Почайни-річки випливли сторожові човни й перетнули її нешироке плесо рівними шерегами.
Через два дні до Щербила прибули ватаги озброєної челяді київських бояр. Щуміли подільські торговища. Щербило велів не впускати княгиню до града! Сам жадає владарювати! О-о-о...
— А вона вже його задобрювала — більше від усіх!..
— Чула в ньому зраду...
— Чому зраду? Він же наш, простолюдин. Хай нами і кермує.
— Кістка наша, та обросла боярським м'ясом... Он уже бояри йому підмогу прислали. Кажуть, що сама ота відьма Гордина до нього на мітлі прилітала!..
— Ото вона й колотить, людоньки.
— Та вона з тим Щербилом ще у Вишгороді чогось не поділила — хотіла отруїти. Як ото Степка нашого...
— І де воно те зілля родить?
— Серед нас, людоньки, серед нас!
— А що та княгиня — ромеям нас заклала. Хрестителів навела... Віру нашу ламає!
— Ніхто вас насильно до нової віри не гонить.
— А ще заженуть, яко отару.
— Вона школу відкрила для наших діток. Лад навела в країні. І бояр тримала в оброті.
— Руками ж Щербила! А тепер він її тримає!..— зареготав хтось лукавим реготом і шурхнув у натовп.
— Ба, ходять тут усякі лакузи, підслуховують, жару підсипають в наші душі,— здогадався якийсь кожум'яка з червоними набряклими пальцями.— Скажу вам, братове, що не хотів би, аби нами кермував наш простолюдин, що вибився на Гору. Бо кермування мудра річ, якої треба вчитися ціле життя. Лиш багаті й можуть вчитися тієї науки, а бідний чи простолюдин іншу науку мусить знати, як, приміром, ліпше горшки ліпити, чи хліб сіяти, чи шкуру ведмежу зім'яти... Кожній людині дано талан на свою науку.
— Але ж Щербило свою науку добре знає— мечем орудувати!
— Мечем махати — то не землею владарювати. Мечем може й дурень крутити!
— Щербило не дурень! Он як розбагатів!
— Бо знає добре свою науку. За те й ощедрювали. Нехай боги нас помилують від його кермування, В його ж серці тільки жорстокість і захланність!
— Звідки знаєш?
— А брата його — Гомона — забув?
— А що ж князь Гліб? Либонь, замкнули його в теремі бояри! — раптом здогадався хтось. А ходімо на Гору, подивимося!..
— Гліб — наш заступник. Не дамо його скривдити! А де Свенельд і варяги? З ким вони сьогодні?
— Шукаймо, люди, Маломира. Хай веде нас!..
— Гомоніло, крутилось-вирувало товписько на торговищі
подільському та й посунуло на Гору. І скоро спинились: ворота Княжої Гори, які ніколи не зачинялись і не охоронялись, були глухо забиті.
— Отакої! Побачили? Що робитимемо?
— Гліба не дати в обиду. Він дітей наших навчає.
— Пали ворота. Видирайте кілля — певно, час погуляти.
А коли зібрали хмиз та почали роздмухувати під воротами вогонь, раптом вони розчахнулись, і звідти вилетіли просто на товпище людей озвірілі комонники, тримаючи списи перед собою.
— О-о-о! — застогнало людське товпище.— Оце вже чуємо руку воєводи Щербила! Він, злодіюка...
— Рятуйтеся! — люди з криком розбігались по узгір'ю. Залишився стояти тільки бородань у білій сорочці і в ногавках, стояв босоніж серед осінньої багнюки, зіпершись великими червонястими руками на патерицю. Коли на коні вилетів з-за воріт Щербило, старець враз підняв свою сучкувату палицю й щосили крикнув:
— Стій!
^ Щербило зопалу здибив коня. Спинився перед старим.
— Пощо на своїх руку підняв? Забув, чий син?
— Ти хто?
— Я той, хто рятує тебе від ганьби і від помсти Неба. Забув своє весілля?
Щербила ніби обухом по шиї вдарили — він аж зігнувся від подиву. Враз у пам'яті спалахнуло його весілля з Веселиною. і наїзд Олегових дружинників, і віщування волхва Сивулі. То це той самий віщун?
— Це ти, волхве?
— Згадав… А мої слова викинув із пам'яті?
— О, ні.
— Бачу все ж таки, що забув. Гординя таки осліпила твою душу. Гинеш, Щербиле!
— Що мелеш? Іди звідси, чародію!
І хльоснув старого по сивій голові пужалном. Волхв затулив обличчя долонями. Стояв серед калюжі, оббризканий копитами баского коня воєводи й ніби онімів.
А Щербило сліпо летів назустріч своїй Долі. Лишень одна думка палила його: зараз, або ніколи! Або ніколи...
Лодії княгині та її людей причалили до берега вночі. Сторожові човни супроводили її з обох сторін. А лиш княгиня та сольба ступили на берег, вартові з човнів вихопили мечі й повели усіх на Княжу Гору.
Ольга нічого не знала, не могла нічого здогадатись. Онімілі її стольники, купчини, служки разом зі Святославом лишались на березі.
— Що тут вчинилось? Яка біда? — допитувавсь хтось із челядиніків княгині у супроводжуючих. Ті мовчали. І княгиня слухняно ступала крутою стежиною до своїх палат. Перебирала в пам'яті свої світлі й чорні дні на цій бунтівній землі. Як тільки який володар залишить Київ на тривалий час. так тут і змови, і ворохба. Скільки їх уже пережила вона! Їй здавалося, що вона затишила землю назавжди. Усіх задобрила, усіх нагородила. Навіть Гордину — адже її син Чуриня був зі Святославом. Висока честь, якої вона домагалась! Тоді ж хто цього разу здійняв над Києвом меч?
Коли опинилась у дворі біля своїх палат, біля вогнищ, першого, кого побачила, це Щербила. Не вірила собі. Не може бути!
А він ішов їй назустріч усміхнений, впевнений. Таким його не бачила ніколи. Дивився їй в обличчя, розвів руки, ніби хотів упіймати її в обійми.,. Що це?..
— Княгине, ми тебе чекаємо.
— Бачу,— сухо мовила,
— Народ київський жадає тобі сказати свою волю.