— От і матимемо напоживок на якийсь час. А споживемо це, знов напросимо. Як бог дасть, то й в вікно подасть. Зараз побіжу, куплю сахарцю та чайку та напою вас чаєм, то ви й одійдете од того переляку, — сказала Майбородиха.
Вона напнула на голову хустку, швиденько пішла й принесла з крамнички чай та сахар. Досифей поставив на стіл самовар. Майбородиха поралась коло самовара й усе розпитувала за прохачів та прохачок, за Мокрієвську та розказувала за всякі свої пригоди в старцюванні.
— Ви, серце, не дивуйтесь отій пришелепуватій Мокрієвській. Завела її під монастир лиха доля, не тільки дурний розум. Були пригоди і в її житті. Підвели її під монастир і батько, й усякі прудивуси-гультіпаки, що об'їдали та обпивали її, а потім і покинули. Є між тими прохачами й такі безталанні удови, як оце ви. Є там і купчихи, і дячихи, і сільські матушки-удови: є усякові. Була ще з'явилась під Лаврою одна проява, якась, кажуть, дуже вчена. Щось воно було молоде й непогане з лиця. Кажуть, що той панич був з бідної сім'ї, але скінчив науки в університеті, скрізь напитував місця, нігде не напитав, та й почав з горя пити. Попропивав усе до решти, що мав, та й пішов з торбами шукати хліба в Лаврі. Поперечитував та повиучував житія усіх печорських святих, та було стане коло Печер на приході та й каже, що водитиме людей по Печерах і розказуватиме коло кожних мощей, який то був святий, і де він вік звікував, і як присвятивсь. Ото було намове собі душ з тридцять або й сорок та й воде по Печерах, та й розказує за кожного святого коло кожної домовини. За цю послугу він і небагато брав з душі, тільки по шість шагів. І я раз якось випадком натрапила на його та й пішла з гуртком в Печері. Та ото од його й довідалась багато дечого про усіх святих. Він з того довгенько й жив собі, доки не довідавсь намісник та навіщось заборонив йому водити людей по Печерах. Але він, кажуть, вже тоді напитав собі якусь службу в кадетському корпусі. А отой добрий старчик, що ви бачили, й справді має домок, ще й чималий, і, здається, приставив до домка ще й другий дерев'яний за вижебрані гроші. Мокрієвська не брехала, коли казала, що в його дочка вчилась у гімназії.
Галецька слухала ці оповідання, неначе якісь цікаві казки, що їй колись розказувала сільська баба, її нянька.
Майбородиха прибирала з стола, а Галецька сиділа бліда та смутна, неначе громом пришиблена.
— А що? Чи вже надудлились того чаю? бо оце й мені забажалось чайку. Петрівка — голодівка. Що не попоїм, то зараз-таки знов їсти хочеться. Так би й ходив та їв з ранку до вечора. Ого-го! скільки в вас бубликів! неначе десь на шляху старця розбили! Дайте ж і мені з десяток, бо я голодний, як вовк! — сказав Клопотовський, вступивши в хату.
— Беріть, серце, хоч усі, бо це я справді таки розбила не старця, а старчиху: цебто саму себе, — сказала Галецька.
— Вже чи розбили, чи ні, мені за це байдуже. Великий вам спасибі, що розбили чи себе, чи когось іншого. От і я трохи поживлюсь цим добром, — сказав Клопотовський, забираючи самовар і напихаючи кишеню бубликами.
— Чи ви пак знаєте, що сьогодні трапилось зо мною після служби божої? — сказав Клопотовський, обернувшись в дверях.
— А що там таке тобі трапилось? Чи гарне, чи погане? — спитала Майбородиха.
— От і не скажу! Нехай кортить! — сказав Клопотовський і якось солоденько осміхнувся.
— Та кажи-бо, коли вже почав! — обізвалась Майбородиха вже з цікавістю.
— Ба не скажу! А трапилось щось дуже, дуже гарне, та не скажу! — сказав Досифей, і його виразні губи розтяглись, і білі зуби вищирились, неначе вилізли наверх а-під тонких губів.
— Та кажи-бо! не дражнись! Певно, якась дурість трапилась.
— Ого! гарна дурість! Коли б пак вам така дурість, то ви б аж облизались! Як виходили з церкви усі титареві дочки, то найменша титарівна моргнула на мене, та ще аж двічі! От що трапилось!
І Клопотовський засміявсь таким дрібненьким сміхом, неначе й досі смакував моргання чудових чорних брівок.
— Ну, за це мені байдуже! Нехай вона моргає й киває собі на здоров'я! — сказала Майбородиха. — Може, й справді в неї на думці, щоб ти її сватав. Га? Чи не залицяється часом вона до тебе?
— Не гакайте лишень! Вам "смішки з бабиної кішки", а я не "бабина кішка". Я оту титарівну кохаю, як свою душу, — сповідавсь Клопотовський на порозі. — Я бачу, що ви не ймете віри, бо ви такі неймовірні, їй-богу, й присяй-богу! моргнула на мене аж двічі! От що!
Смутна Галецька якось несамохіть прислухалась до тієї розмови й через силу мусила осміхнутись. Цей маленький випадок неначе трохи зсунув густі хмари з її душі.
— Ісаіє, лікуй! Дєва імє..! — почувся спів за зачиненими дверима й десь стихав в сінях, тільки од його долітала тиха луна, що йшла по здорових сінях попід стародавньою високою стелею.
І Майбородиха, й Галецька трошки якось повеселішали од тієї дурненької вихватки й розбалакались.
— Як виспівує! неначе дружки кругом княгині! Чи ти ба! Одже ж часом і людська дурість розваже трохи душу, не тільки весела вдача, — сказала Майбородиха з осміхом до Галецької.
— Цей придуркуватий, бачу, не з журливих: не з таких, як я, — обізвалась Галецька.
— Мабуть, не з журливих, бо ніколи не журиться. Веселий на вдачу вдався! "Уродись та ще й вдайсь", як кажуть в приказці. Мабуть, його весела мати породила, — сказала Майбородиха. — Чуєте, як вигукує? Аж одляски лящать по сінях. Певно, йому здається, що він стоїть на рушнику під вінцем з титарівною.
Галецька трохи повеселішала та пожвавішала од такого веселого вигукування. Двері в кімнатці то одчинялись, то зачинялись: Клопотовський вештавсь по сінях, чогось шукав в хижці, хрьопав дверима й усе вигукував: "Ісаіє, лікуй!". Було знать по тих веселих вигукуваннях, що в їх виливалось щире кохання й лилось через край піснями, як в парубків та дівчат на вулиці та на вечорницях.
Майбородиха одхилила двері й гукнула до Клопотовського:
— Та годі вже верещать! В мене вже аж в вухах лящить од твоїх пісень. Певно, щось гарне в тебе на думці, що так оце вигукуєш.
— Авжеж щось гарне! певно, не таке чортовиння, як ви отам з тією прохачкою говорите. Коли б пак на вас моргнув аж двічі будлі-який чорнобривий прудивус, то й ви б оце вигукували, може, незгірше од мене, — обізвавсь Досифей з хижки.