Мокрієвська тикнула рукою на шинк і одразу заплакала. Але вона як швидко заплакала, так само одразу й перестала плакати, і втерла сльози замазаною долонею.
— Ходім-бо, серце, в шинк та хоч посидимо трошки та побалакаємо. Я, господи, як люблю з кимсь побалакати. Теперечки, як я збилась з пуття, моя хазяйка аж замикає свої покоїки од мене, щоб я часом не вшелепалась до неї, щоб набалакаться хоч з нею. Дражне мене в вічі торохтійкою й запирається од мене. Нема мені з ким поговорити й розважить себе. Піду до того доброго старчика з підв'язаними вухами, то й він чогось вже ніби нехтує мною, а його дочка, вже доросла панна, гімназистка, просто-таки глузує з мене й з батька, бо вже скінчила гімназію.
Галецька слухала, і їй чогось здалося, що Мокрієвська трохи божевільна й верзе якусь нісенітницю.
— Ой, ссе мене за серце, неначе там десь вп'ялась гадюка. Ходім-бо та вип'ємо, та трошки побалакаємо, моє серденько, моя ластівочко! Не цурайтесь мене хоч ви, бо ми ж одним миром мазані: я п'яниця, й ви теж, певно, п'яниця.
— Мені й шкода вас, але про шинк шкода й говорити! Зроду-звіку не тинялась я по шинках і швидше ладна вмерти, ніж переступлю поріг в той ваш рай, — сказала Галецька.
— Ой, переступите той поріг! Ой, потягне й вас у те пекло, чи то пак у той мій рай, ще й незабаром! Ой, не зарікайтесь!
— Не бійтесь, не потягне. Я радніша втопитись, ніж пити по шинках. В мене часом цілими днями й рісочки в роті не бува. Ледве животію, — сказала Галецька й попрямувала вулицею додому.
Мокрієвська вхопила її за руку, неначе обценьками, й не пускала.
— Та ви, як я бачу, ще зовсім недосвідна людина. Як сяду я от там на лавці в шинку та смикну з півкварти, то в мене зараз неначе душа заграє й заспіває. Мені тоді невтямки, де я й хто я, і що діється зо мною: неначе стеля піднімається, й стіни розступаються перед моїми очима. Я тоді бачу не паскудні полиці та мисники а пляшками, а якісь ложі ввижаються мені в опері, поволочені й поцяцьковані! Хтось там в шинку мугикає пісні, а я неначе чую чудові арії, котрі ладна б слухати день і ніч. A той веселий гомін кругом мене веселить мене, наче гомін веселого балу. Я почуваю себе тоді в якомусь раю, неначе я гуляю десь у квітниках та гарних садках, наче лечу в якомусь просторі, лину на крилах понад лугами, понад гаями. Мріє передо мною щось дивне, якась невимовна пишнота, якісь прозорі, ніби казкові картини. Світ стає мені милий. Миготять чиїсь пекучі очі, мріють шовкові вуса. Ож ходім, серце, та зирніть на той рай.
Мокрієвська вхопила Галецьку за стан, неначе взяла на оберемок, і міцними руками потягла в шинок просто в одчинені двері. Галецька опиналась і почала випручуватись. Мокрієвська не пускала й цуприкувала її обома руками. Бідна удова вхопилась руками за одвірок і обперлась ногами об поріг. Навісна Мокрієвська почала реготатись, наче вона гралась в якоїсь смішної іграшки, в хрещика або в піжмурки.
— Та ну-бо, святителької годі пручатись та приставлятись! Ще й пиндючиться! Отут наше місце! — говорила й пхала її навісна Мокрієвська, і реготалась.
Десь на вулиці взявсь поліціант, неначе з землі виріс. Він углядів, що старчихи зчепились на порозі та войдуються, і йому здалось, що вони завелись і почали бійку. Він бігцем побіг до шинку. Галецька вгляділа його і рвонулась з усієї сили, скинула торбу з Мокрієвської. Бублики з торби пороснули по сходах. Галецька вирвалась і швидко пішла додому, навіть з переляку не озирнулась назад на шинк. В неї ноги трусились, їй привиджувалось, що поліцейський біжить навздогінці за нею, от-от наздожене її і вхопе, як шуліка курча. Вона через силу доплелась на Поділ до Майбородихи, бліда, аж синя, з синіми пружками попід очима.
— Чого це ви стали ніби аж тлінні? Аж очі вам позатягало? — спитала здивована Майбородиха.
— Ой, бодай вже не казать! Причепилась оце до мене якась причепа: якась прохачка Мокрієвська, а як її на ймення, я вже забула, бо загубила її ймення, як тікала от поліціанта, — сказала Галецька, здійнявши торбу та драну удяганку.
І Галецька розказала Майбородисі за всі свої пригоди та про лихих старців коло Печер, розказала й за причепливу Мокрієвську та за її неймовірне оповідання.
— Знаю, знаю, серце, й ту ледащицю Мокрієвську, й тих нахабних дідуганів, і того доброго старчика з блідим обличчям. Наштовхали й мені боки оті бузувіри та п'янюги. Один з тих п'янюг препогана людина! Лайливий та заводіяка, ще й на руку охват має, бо раз вкрав в мене торбу, ще хвалити ласку небесного, що була порожня. А Мокрієвська за себе казала вам правду. Вона не бреше. Я ще добре пам'ятаю, як вона було щодня катає по Хрещатику на вороних конях, убрана, як лялька, в шовк та оксамит, сама гарна, як намальована. Але вона посковзнулась: стала покриткою та як ступила на ту хистку кладку, то й не вдержалась: так і шубовснула в шум з головою. А потім розпилась, стала п'янюгою. Тітка їй дала притулок в себе. Але вона раз викрала ключі од шафи й видудлила дочиста з пляшок горілку. Тітка одцуралась од такої небоги, бо небога й справді-таки не шанувалась. Сама вона винна, що опинилась в прохачах з торбами на плечах. Є таких там коло Печер ціла метка.
Галецька сиділа на тапчані, неначе скам'яніла. В неї тіло обважніло, ноги й досі трусились, очі позападали, щоки позатягало. Вона втомилась і од ходні, і од страху. Майбородиха заметушилась, гукнула на Досифея, щоб зараз наставив самовар, розв'язала мотузок, повиймала з торби бублики, пиріжки та окрайці паляниць.
— От і послав вам бог поживок! От і буде нам чим живитись якийсь час. Ворон годував пророка Ілію, а нас харчують добрі прочани, — приказувала Майбородиха.
— Ой, не доведи, господи, усякого хрещеного до того хліба. І цей хліб важкий, як і той, що запрацьований важкою працею, — обізвалась Галецька.
— Але хліб, запрацьований хоч би й кривавицею, все-таки не такий гіркий, — обізвалась Майбородиха. — Чи напросили ж хоч трохи грошей?
— От нате та полічіть, бо в мене голова заморочена: я вже нездатна й гаразд полічити. Памороки мені забила ота нахабна Мокрієвська.
Майбородиха полічила шаги й здоровецькі старі гривні й налічила більше карбованця.