Київські прохачі

Сторінка 30 з 30

Нечуй-Левицький Іван

Тільки що вони перебалакали за свою справу, в світлицю вступила Галецька, рада та весела, неначе вона знайшла десь або гроші, або свій талан. В неї очі аж сяли. Вона привіталась з усіма жвавенько, веселенько, наче попроворнішала.

— Що це за зміна сталась з вами! — одразу спитав Кміта. — Щось з вами трапилось і, певно, дуже гарне та приємне. Еге?

— А то ж чому так? — спитала Галецька дрібненьким, веселеньким голосом.

— В вас стали інші очі, інший погляд, либонь ви тепер не та давніша, передніша людина, — сказав Кміта. — Передніше колись ви були ніби темні на очі, а це одразу неначе взір вернувся до вас. Ви й посвіжішали на виду, й покращали. І обличчя в вас стало веселіше! Що це з вами сталось? Щось та є!

— Невже ж таки я була ніби невидюща, а це сьогодні десь познаходила на шляху загублені очі? — сказала Галецька і веселенько засміялась.

— Невже ви вмієте й сміяться? — крикнула з дива Уляся.

— Атож! Правда, що вже була забулась сміятись, а це знов вчусь та пригадую потроху, — говорила веселенько Галецька. — То, серце, як лиха година притисне, то людина забуде і сміятись, і радіть.

— А мені все здавалось, що ви зроду не сміялись та й не вмієте сміятись, — говорила Уляся. — Мені оце так чудно стало, як було б чудно, якби засміялась і заговорила ота панна з котиком, що ондечки намальована на картині.

— То я, певно, з тієї причини повеселішала, що вже таки напитала собі місце за помічницю начальниці в богадільні. Отець Онуфрій, спасибі, пороги пооббивав, рипаючись та тупцяючи за мене. Вже я перебралась туди й живу там тижнів зо два. Маю свою опрічню гарненьку та світлу кімнатку ще й обід, — говорила Галецька.

— То це вже ви лихом об землю? Поздоровляю ж вас в щирим серцем та дорогою душею, — сказав Кміта.

— Поздоровляю й вас! — гукнула Уляся й собі на радощах і поцілувала Галецьку. — Сідайте ж та будьте в нас гостею.

— Щоб старости сідали, чи що, як кажуть на селі, — сказала Галецька.

— Та вони вже й сіли оце таки зараз, в цей час.

А вас прошу бути в моєї Улясі за посажену матір. От що!— промовив Кміта.

— Невже цьому правда? Коли так, то поздоровляю й я вас з щастям. Я рада материнувать в сироти, хоч ще зроду ні в кого не материнувала, — сказала Галецька.

Через вузенькі сінечки Мокрієвська духом почула в своїй квартирі, що в кімнатах в господаря трапилось щось незвичайне. До її вуха долітав якийсь веселий клекіт та регіт, неначе десь з-над стелі або з-під землі. Вона зацікавилась, причепурилась і шугнула прожогом з своєї кімнатки до хазяїна.

"Або п'ють, або лаються, або здорово жартують та реготять чогось. Щось та є! Якийсь цікавий випадок", — миготіло в Мокрієвської в думці, як вона приступила до дверей, звідкіль аж гув клекіт та розмова, неначе окріп клекотів в казані.

Перейшовши на квартиру до Кміти, вона схаменулась: здержувала свої норови та звички й ради Літостанського та Улясі сливе три тижні поспіль не швендяла по шинках і в руки чарки не брала.

— Добридень вам! — сказала вона, сіпнувши за клямку й вскочивши прожогом в світлицю. — Що це в вас за радощі, що аж в моїй хаті луна йде! З якої це причини? Щось трапилось? Еге? — спитала Мокрієвська.

— Справляємо заручини молодих. От що! — сказав Кміта. — А ви там сидите в своїй келії, як черничка, та й не гадаєте, що в нас на весілля закарлючилось. Просимо й вас на весілля… за світилку чи свашку.

— За світилку, — сказав Літостанський.

— Спасибі вам за честь, — промовила Мокрієвська й зирнула на Улясю прихильними ласкавими очима.

— Чого це ви, Ольго Семенівно, так пожвавішали та посвіжішали, що якби я вас стріла десь на вулиці, то й не впізнала б? — спитала Мокрієвська.

— Мабуть, з тієї причини, що я оце напитала-таки собі місце в богадільні й вже живу собі там тихо та свій хліб жую, — сказала Галецька.

— От треба б і собі будлі-де напитувать такого місця! Доки я буду тинятись без діла? Вже обридло та остогидло байдикувать, — сказала Мокрієвська. — Напитуйте там десь побіч себе й для мене місце.

— Добре. Як трапиться в нас яке місце, то я подам вам звістку, — сказала Галецька.

Через два тижні Кміта справив "хапане" весілля. Галецька материнувала й поблагословила Улясю до вінця. Як Уляся вийшла в світлицю вся в білому, з білим вінком на голові, пишна та гарна, неначе біла лелія, як стала вона поруч з Літостанським, в Мокрієвської несамохіть сльози покотились по щоках.

Після весілля Літостанський пішов в прийми до тестя: перейшов на життя в його дім. Кміта дав йому до рук банкову розписку на дві тисячі карбованців, але другу розписку, записану на своє ймення, зоставив у себе, щоб часом не довелось на старості літ дивитись дітям в руки, як довелось Галецькій.

Мокрієвська напитала собі місце в міському лазареті. Стала до роботи, оговталась, призвичаїлась до порядків і згодом за роботою почала забувать за свої передніші звички, що трохи не запагубили їй живоття.

Київ. 1901 року.