Нудно.
-...Того ж тато й обіжаються, мовляв, шо ти морду одвертаєш. Бенедикте! Чуєш! Ти морду не одвертай!
— Ану, пішла звідси. Я читаю.
Бенедикт почекав, поки вся Оленька, цілком, без залишку, вийде через широкі двері. Збила з думки, курва.
— Я бачу — ти од мене морду вернеш, — сказав тесть.
— Та ні, ви шо.
— А ми ж із тобою друззя навік. Клятву ж давали.
— М-м.
— Куди ти, туди й я. Од книги одірвися!
— Та шо вам іще?
Сім'я сиділа за столом, їла канарейок-гриль і дивилася на Бенедикта з незадоволенням, — всі, навіть Петрович-сан. Діточки, Пузир і Конкордія, повзали під столом, шкребли пазурями підлогу.
— Перестановки я задумав у владних структурах, дорогенький.
— Та на здоров'я.
— Ми ж оце надумали з Петровичем двигатель внутріннього згоранія робить. Більзін є, іскру я очима даватиму, все інше — у робочому порядку.
— Хай Бог помагає. А я тут з якого боку?
— Консолидация нужна небольшая, — втрутився Петрович-сан.
— В мене нема.
— Эть!.. Подмога, подмога нужна!
— Хочу Старшого Істопника зі світу звести, — сказав тесть.
Бенедиктові здалося, шо недочув, він притримав книгу пальцем, витягнув шию.
— Куди везти?
— Куди, куди, — стратити! Вуха помий! — розлютився тесть. — Зовсім уже зачитався, у папірці позаривався, государство по боку, теж мені — Зам! Стратити його бажаю, як вредний вогнеопасний елемент! На виконання Государственого Указу, шо бозна-коли ще прийняли! І економіці од його збиток: народ розпустився, печі задарма запалюють, ніхто вогняного налогу не сплачує!
— Нам теперь с бензином открытого огня держать никак нельзя, — підтвердив Тетеря, — это я как Министр Нефтедобывающей и Нефтеперерабатывающей заявляю. Мы ж теперь страна ОПЕК. Нам про экспорт думать надо, а не хухры-мухры.
— А він ще й розкопки вредні робить, підкопується під государство. Прокинемось уранці, а країна вже й завалилася.
— И столбы ставит, мешая свободному проезду, это уж я как Министр Транспорта.
— Революція продолжаєцця, тут нема чого й думать, — сердито сказав тесть. — За чистоту рядів боротись нада? — нада. Я ж медицинський работник, не забувай. Ми, медицинські работники, знаєш, яку клятву даємо? Не навреди. А він — вредить. Чув?! Отож давай, одна нога тут, — друга там, мотнися, зв'яжи його мотузочком. До стовпа, чи ще там до чогось прив'яжи, тільки міцніше. Я б людей послав, так він же ж хукне — та й одіб'ється. А на тебе не хукне.
— Не дозволю страчувать Нікіту Іванича, та шо ж це таке?!?! — закричав Бенедикт. — Приятелювали... ватрушки пекли, пушкіна разом довбали, та й... теє... вобше!!!
Про хвіст афішувати не став.
— Дозволю — не дозволю, а твого дозволу ніхто й не питає! — закричав і тесть. — Ти Зам по Морській та Окіянській Обороні, а це діло сухопутне! Двигатель зробимо, по дорогах їздитимемо! Твоє діло його сюди доставити, шоб не втік!
— А хрєн вам у жопу замість кропу!
— Ах, так?! Космополит! — крикнув Тетеря, штовхаючи стола.
— Од косматого чую! Опудало чотириноге!
— Ти як з Міністром розмовляєш?! — тесть перегнувся через стіл, вирвав з Бенедиктових рук книгу та шваркнув об підлогу, аж сторінки порозсипалися.
— Б-блін!.. а од вас, тату, і вобше — смердить!
— Ах, ти так?! Ану! — тесть шарпонувся через стіл, скидаючи посуд, хватаючи Бенедикта чіпкими, холодними руками за горло. — А ну, повторив! Повторив, кажу!!! От я тя зараз присмалю...
І, напруживши очі, почав смалити Бенедикта жовтим, холоднуватим, дряпаючим полум'ям.
— Ану, кінчайте неподобство! При дітях! — прикрикнула теща.
— Тату! Кантраліруйте себе, тату!
— Та за шо, їй-Богу?.. Та ви вобше... ви... ви... ви — кись ви, от ви хто!!! — вигукнув Бенедикт, і аж сам злякався — слово ж вилетить і не впіймаєш; налякався, а все'дно крикнув. — Кись! Кись!
— Я?.. Я-я-я?.. — засміявся тесть і зненацька розжав пальці та одступився. — Неправда ваша... Кись — то ти.
— Я-я-я?!?!?!
— А хто ж? Пушкін, чи шо? Ти! Ти і є... — Тесть реготав, гойдав головою, розминав занімілі пальці, погасив світло в очах, — тільки червонуваті вогники перебігали в круглих очних ямках. — Ти на себе у воду подивися... У воду... Ги-ги-ги-и-и... Сам ти кись... А боятися не треба... Не треба бояцця... Тут усі свої...
Теща теж засміялася, Оленька приснула, Терентій Петрович-сан вишкірився. І дітки кинули шкребти підлогу, підняли пласкі голови та вискнули.
— Ти на себе у воду глянь...
Кинувся геть зі світлиці; сім'я сміялася йому навздогін.
Нашо, нашо вони брешуть! Гля, шо кажуть!.. Осьо комора, осьо діжка з водою, — затуляючись руками од світла, вдивлявся у темну, просмерділу болотом воду. Та нє, брехня! Брехня!!! Погано видно, але ж видно: голова ж кругла, хоч волосся й поріділо; вуха ж на місці, борода, ніс там, очі. Нє, я людина! Людина я!.. Авжеж! А хрєн вам!..
Ополоснув морду водою: шкіра горіла, саднила там, де тесть її смалив променями, і на дотик зробилася шорстка, наче якісь дрібні пухирі по ній, чи висипи. Раптом занудило, наче сиру поїв. Одбіг до дверей, знудило на одвірок. Чимось жовтим. То, мабуть, од канарейок. Переїв канарейок. Ху-ух, слабкість.
...Чи може пройтися, га? Просвіжитися. Вже аж бозна-коли пішки ходив. З міських воріт. Цитьнути на варту. Та під гору. Та до річки. Та через місток — до лісу, та далі, далі, по коліно, по пупа, по плечі у траві, туди, де квіти й мухи, де таємнича галявина, медовий вітер, де Птаха біла... Та да-а-а-а, аякже...
...Брів, волочив личаки на одвиклих, кволих ногах і знав ясним знанням, що раптом аж осяяло: даремно, все даремно. Нема ні галявини, ні Птахи. Витоптано галявину, скошено тульпани, а Павліну? — а Павліну вже давно сіткою спіймали, вже давно на каклєти провернули. Сам же ж і їв. Сам і на подушках спав, з білосніжного, мереживного пера.
Знав, — а все одно брів, брів, аж наче байдуже, аж наче перед смертю, чи одразу після смерті, — коли все вже сталося, нічого не виправиш, — брів мимо ланів, засаджених синюватою ріпою, по ярах з копанками червоної глини, через канавки та калюжки з червирями, важко піднімався на пагорби, зізковзувався з них, позаросталих грибцями, — далеко було видно з пагорбів: лани, та знов лани, з прополеною та непрополеною ріпою, та яри нові, та темні переліски, де ховається сліповран, та неправдоподібно далекі гаї з каганцями, та ще, куди око бачить, лани, лани. Сильно й тепло повівало вітром батьківщини, сіренькі хмарки каламутили небосхил, а вздовж обрію синьою стіною висіло темне хмаровиння, готове от-от розплакатися літніми зливами.