— Кончена, — начнём другую, — бурчливо озвався дід. — Оторви хоть рубахи клок, срам прикрыть. Не видишь, — я голый. Что за молодёжь пошла.
По згарищі, вчепившись обома руками у патлате волосся, блукав Лев Львович, з дисидентів, шось розшукуючи у траві, якої не було.
— Лёвушка! Подите сюда. Так на чём мы остановились? — Нікіта Іванич обмотував собі стегна Бенедиктовим жилетом. — Прищепку бы бельевую... До чего народ ленивый... Прищепок не заведут...
— Англійську булавку! — з докором підбіг Лев Львович. — Я завжди казав: англійську булавку! Чудовий, цивілізованний винахід.
— Англии нет, голубчик. Сами должны. Нашу, липовую, деревянную.
— А оце вже душок! — закричав Лев Львович — Оце вже трошки повіває газетою "Завтра"! Душок! Не вперше помічаю! Таки тхне!
— Слушайте, Лёвушка, бросьте все это, а давайте отрешимся, давайте воспарим?
— А шо, давайте!
Прежні зігнули коліна, взялися за руки і стали підніматись у повітря. Обидва сміялися, — Лев Львович трохи повискував, наче боявся купатись у холодній воді, а Нікіта Іванич сміявся басом: хо-хо-хо. Нікіта Іванич обтрушував з ніг золу, — нога об ногу, швидко-швидко, — і трошки запорошив Бенедиктові очі.
— Е-е-е, ви чого?! — крикнув Бенедикт, витираючись.
— А ничего! — відповіли зверху.
— Чо' ж ви не згоріли?
— А неохота! Не-о-хо-та-а!..
— То ви не померли, чи як? Га?.. Чи померли?..
— А понимай как знаеш!..
О миг безрадостный, безбольный!
Взлетает дух, и нищ, и светел,
И гонит ветер своевольный
Вослед ему остывший пепел.
Москва — Прінстон — Оксфорд — острів Тайрі — Афіни — Панормо — Федір-Кузьмічськ — Москва
1986-2000