— Бензин, говорю. Тут его хоть жопой ешь... Бензин, бензин, ферштейн? — вода такая, но — горит. — Тетеря засміявся. — Гори, гори ясно, чтобы не погасло! Птички летят, колокольчики звенят... Цыгарку-то оставь мне, пока ты там того-этого.
— А ще чого!
— Ну и хрен с тобой. Фашист.
Оці перевертні, їй-бо, гірші за собак, собаку обматюкаєш, — а їй нема чого й відповісти. Гав, гав, — оце і вся відповідь; ще можна видержать. А цим же рот не закривається, чіпляються до людей. Сядеш у сани, — а він знов за своє: і дорога йому не така, і провулок паршивий, і перехрестя перегороджене, і государство неправильно управляється, і в мурз рила не такі, і шо б він кому зробив, якби його воля, і кто у чому винуватий, і як вони з братаном бозна-коли козу водили, і шо пили, і скільки вижлуктити могли, і де та шо купив, і де відпочивав, і яку рибу в материному селі ловив, і яке в неї хазяйство чималеньке було: і молочко своє, і яєчка, а шо ще нада; і якого кошака задавив, та їх усіх нада передавить, шоб знали, і з якими кралями жартував, і як одна Генеральша без нього жити не могла, а він їй, мовляв: всьо, пройшла любов, нє жді, нє надєйса, а вона: нєт, майо сєрце разабйоцца, прасі, што хочєш; а вже далі, — шо тоді почому було, а послухать його, — так прямо задарма оддавали, набирай і тягни; а ще перехожим усякі замічанія, а ще жінкам та дівчатам вигуки неподобні, а на додачу ні, шоб напряму їхать, а весь час вкругову норовить.
А то ще каже: вода більзін, — сама вода, а сама горить. Та де ж це таке бачено, шоб вода горіла? — ніколи такого не було, такого й видумать не можна! Не сходиться вода з вогнем, не можна їм; хіба шо коли люди стоять та на пожежу дивляться, — а в очах у них, наче у тій воді, вогонь плещеться, відображається; а вони стоять, сторопілі, як наче зачаровані, — отоді й справді так; ну, то це ж заморока, омана, та й усе! Нема такої вказівки у природі, шоб вода горіла. Чи може, вже й настали Останні Дні?.. — та ні-і-і, не може того буть, і думати не хочу... А от друге діло, шо год оголошено високосний. А мабуть, шо так воно і є: знамення-передвістя всякі нехароші, і завірюха чогось липка, і у повітрі чогось наче гуде.
Прочинив розбухлі двері; цмокнули, як поцілунок; за ними другі: між дверима в неї сіни. Трошки постояв, нашорошивши вуха; прислухався. Балахон одягати не став, хоч і положено: допустив, бач, трошки самовольства; так шо ж... служба, звичайно, хоч і государствена, а все одно на всякій службі своїй людині, близькій, або ж родичам попускається, тобто послаблєніє допускається.
Якусь хвильку завагався: гака — у сінях залишити, чи одразу взяти із собою? Це ж якшо гака із собою занести, больний голубчик здогадається, та й у вереск; а де вереск, там і біганина: хто об стіл головою вдариться, хто об тубарет, чи об піч; у хаті ж тісно, не розвернешся, тож і нема того розмаху, тієї свободи для руки. То надворі легко науку одпрацьовувать, чи то тренувацця; бо як же ж санітарів учать? — ідолів, чи то ляльок великих, з усякого дрантя понашиють-понабивають; тож на траві-мураві прийоми й одпрацьовуєш: ривок од плеча, захват з поворотом, підтягування там, ще шось. Надворі легко, а в хаті, чи, як кажуть, у канкретних умовах, то вже не так. Ні-і-і, не так.
Насамперед, лялька: хіба ж вона по хаті бігає? Хіба нестямним голосом волає? за стіл, за тубарет хіба чіпляється? — беркиць, і лежить собі мовчки, нічого не відчуваючи, все як по-писаному, або ж по інструкції. А голубчик — він живий, він метушиться.
Це одна морока. А ще, як-то кажуть, — звісно, шо тісно. Це, якшо вже чесно, недогляд. Недоробок.
Отож, бува, шо й не можна государствених правил всіх до одного дотримацця; того ж і послаблєніє; можна, звичайно, й посперечацця, але ж — "суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет".
Бенедикт подумав-подумав і залишив гак у сінях. Прочинив другі двері, голову просунув:
— А ку-ку-у! хто до нас прийшов!..
Тихо, ані звуку.
— Варваро!..
— Хто там? — шепіт тихий.
— Большой і нехароший! — пожартував Бенедикт.
Ніякого відгуку, шерехтіння одне. Бенедикт ввалився у світлицю, кругом подивився: шо вона там робить? Лежить у ліжку, у лахмітті, та то тільки зветься, шо — Варвара Лукинишна: одне лишень око з лахміття виглядає, а то все — гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, — мабуть, за те врем'я, шо Бенедикт її не бачив, її геть усю гребінцями пообсипало.
— Ой, це ви? Провідать? — каже. — А я, бачте, приболіла... На роботу не ходю...
— Хіба?! — затурбувався Бенедикт. — А шо ж таке?
— Не знаю, голубчику. Чогось така слабкість... В очах темно... Ледве дибаю... Та ви сідайте! Я така рада! Тільки пригостити нема чим.
У Бенедикта теж із собою нічого не було. Без гостинця й справді не можна, але ж він так і не надумав, шо ж такого їй подарувать. Книгу — та ви шо, з книгами розлучатись, — краще вже смерть. Оно, здуру, подарував Істопникові "Віндадори", а потім так жалів, так жалів! Все уявляв, яка ж то книга хароша, та як їй на полиці добре стояти було, — і чисто, і тепло, та як же ж вона, бідненька, у неприбраній хаті, темній та прокуреній, у Істопника валяється; може, на підлогу впала, а старий зосліпу не помітив; чи може, нема чим юшку накрити, — то він і...; а може Лев Львович, безстидник, її вициганив-виплакав, собі забрав, од людей закрився, свічку загасив і ксєракс їй робить: желаю, мовляв, розмножацця! Бувають же такі навіжені, шо їм жінки мало! і з козляком жартують, і з собакою, прости Господи, навіть із валянком! Так жалів, шо аж об стіну головою бився, і руки заламував, і нігті гриз; та ні-і-і, тепер уже жодної книги ніколи й нікому.
Квітки, — а бува, шо йдуть до жінки в гості з квітками: якихось яскравіших на городі вирвуть, чи шоб якісь духмяні, побільше наберуть, разом складуть, — та й вийде букет; отож той букет жінці в руки й тицьнуть: мовляв, і ви так само прекрасні, і аромат од вас теж нічого. Міцніше тримайте, та й будемо жарти жартувать. Та де ж ті квітки взимку?
Того ж бо й заведено, шоб не сушити собі голови,— як у гості йдеш, ржавлю нести, а краще вже бражку, із ржавлі зварену. Бо сам теж питимеш.