Але ж і з Бенедиктом вони так само: посміялися та й виперли, з дулею за пазухою...
А ще дід казав: "На небе и в грудях одно и то же, и ты это запомни". А шо ж там на небі? — на небі морок та завірюха, та вихори бунтівні; а влітку — зірки: Корито, та Миска, та Хвощі, та Нігтики, та Пуп, та ще оно скільки! А то ще казав: "А все они в книгу записаны, а книга та за семью воротами, а в той книге сказано, как жить, а только страницы все перепутаны... И буквы не наши... А ищи, пушкин искал, и ты ищи..."
Та вже ж ішшу, оно, вже скільки народу перетрусили: Феофілакт, Малюта, Зюзя, Неніла заїката, Мафусаїл із Чурилою, — близнята; Йосип, Ривольт, Євлалія... Авенір, Маковій, Зоя Гур'ївна... Януарій, Язва, Сисой, Іван Єлдирін... Всіх гаком підчепили, по підлозі проволочили, всі за столи, за тубарети чіплялися, всі волали до нестями, як їх на лєченіє забирали... Мовляв: нє-є-є! не на-а-ада-а-а!..
Як це не нада, — сказано ж: книг у хаті не тримати, а хто тримає, — не ховати, а хто ховає, — лєчить.
Бо Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив. А хто ж тоді найпершу книгу під себе підгріб, собі одному залишив, — оту, саму главну, де сказано, як жить?.. Оно, були ж у Клоп Юхимича книги, по-ненашому написані, — навіть і не ховав, дві дюжини сухих і чистих, а чи не там отой алмазний сувій?.. Та нє-є-є, каже ж: "…за семью воротами, в долине туманной"... Тож і думай, Бенедикте...
Чи піти Тетерю запрягти. А шоб не розпатякував, зайвого не казав, помовкував у тряпочку, знайшов йому Бенедикт і тряпочку, чи, як-то кажуть, кляп; із ганчір'я рулькою скрутиш, мотузочок протягнеш, та й заткнеш тому патякалові рота: ганчірочку в зуби, зав'язочки за вуха. І — з Богом, галопом, але вже без пісень!
— А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?
— Та... нада мені... про іскуство побалакать...
Пускай глядит с порога
Красотка, увядая, —
Та добрая, та — злая,
Та злая, та — святая;
Что — прелесть её ручек!
Что — жар её перин! —
Давай, брат, отрешимся,
Давай, брат, воспарим!
А погода ж погана: каламуть у повітрі, тривога, і сніговії мокрі, навпіл із водою, а сніг вже не мерехтить, як завжди, а чогось липне. А на рогах, на перехрестях, на майданчиках люди купками стоять, більше трьох збираються, то на небо дивляться, то про шось гомонять, чи так просто стоять, занепокоєні.
Шо ж за неспокій у народі?.. Оно, двоє мимо прочимчикували — личка заклопотані, очі бігають. Оно й другі пробігли, руками махають. А оно ті — кількома словами перекинулися, та й до хати, та й ворота на засуви. Бенедикт підвівся у санях, знайомих видивлявся: промайнув, наче колесо, Півторак, і нема його: він же ж на трьох ногах, хіба його наздоженеш.
Оно, жіночку попід руки ведуть: сама не може йти, рукою себе в груди б'є, зойкує: "Ой, Бо-оже! Ой, Бо-о-ожечку!.." та весь час осідає, осідає. Та шо таке...
— Агов, Костянтин Леонтичу!!! — гукнув Бенедикт. — Костянтин Леонтичу!.. Стій, погодь! Шось сталося, чи шо?
Костянтин Леонтич, засмучений, без шапки, сіряк не на той гудзик застібнутий, не своїм голосом:
— Так оце ж оголосили: год високосний!
— Та ти шо, знову?..
— Еге ж! Ми всі такі занепокоєні... Нас з роботи трошки раньше відпустили.
— А з якого б це? — захвилювався й Бенедикт. — Яка причина, не казали?
— Нічого поки шо не знаємо... Поспішаю я, голубчику, дуже вибачаюся... Жінка ще ж нічого й не підозрює. І худоба не почищена, і вікно тре' забити на горищі, та шо там казать...
Поспіхом потис Бенедиктові руку холодними двома. Побіг.
Он воно шо... Високосний год: чекай нещастя! Волохаті зірки, недорід, худоба миршава... На полі збіжжя повиростає нікудишнє, — це якшо засуха; а якшо навпаки, повені, бурі, — як попруть хвощі у висоту, наче їх водою понадимає, вище дерев повиростають, корінням суглинки порозривають, на яких містечко наше стоїть: почнуться зсуви, обвали, нові балки з'являться... Гаї аж обсипле несправжніми каганцями; а як заґавишся, то ще й чеченець нападе, а то й мамай якийсь! А якшо літо випаде холодне, з вітрами-ураганами, то, чого доброго, ще й упирі попрокидаються! Не приведи Господи!
І чо' це одні роки трапляються високосні, а другі — прості, звичайні? Невідомо! А шо робить? Нічого не поробиш, терпи!
А тільки у народі завжди неспокій та сум'яття піднімаються, злість, невдоволення, а чого? а того шо ні, шоб отой год поганий якось коротшим зробить, навпаки: навмисне знущаються, довшим роблять. Зайвий день додають: осьо, мовляв! нате вам! А зайвий день — то ж і робота зайва, і налоги зайві, і всілякий тягар людський, — хоч сядь, та й плач! А додають його, той день, у хівралі, і навіть стіх є такий:
Февраль! Достать чернил и плакать!
— ну, та то вже, мабуть, про писців написано, але ж інші робітники теж плачуть, — кухарі, дроворуби, а вже за тих, кого на дорожні роботи забрали, годі й казать!
А дехто, бува, каже: та воно, канєшно й справді — робота зайва, але ж і до життя шось додається, так же ж? Зайвий день на білому світі поживеш, зайвого блина, чи там пиріжка з'їси! Хіба ж погано? Отак, диви, вже й помирав би, — та ні, ще один світанок побачиш, сонечко, а надвечір от би станцювать, та ще й випить! Якби ж то тільки додавали той день не взимку, коли й без того тяжко жити, а влітку, як тепло.
Аякже, щас! Як тепло! Та якби ж вони хотіли полегшення народу зробить, то й додавали би отой день не у високосний год, а у прості, та й не один день, а два чи три, а то й тиждень, та й оголошували б вихідний!
...Тим часом дісталися до хати, де Варвара Лукинишна жила.
— Стій отут.
Тетеря шось мугикнув із кляпом у роті, очима показав.
— Кому кажу: стій мовчки.
Ні, знов шось мугикає, валянком показує.
— Ну чого тобі? Чого?
Валянка зняв, руку випростав, одв'язав кляпа, цвіркнув плювком:
-...говорю: знаю это место.
— Ну то й шо? Я теж знаю.
— Ты знаешь, как груши околачивать, а я знаю, что тут бензоколонка была.
— Та мало там шо та де було.
— А где бензоколонка, там горючее. Под землей. Спичку бросить, бздык! — и летим.
Бенедикт подумав.
— А нашо, чи то зачєм?
— Не зачем, а куда. К такой-то матери.
Бенедикт відкрив було рота, шоб нагадать: "ану, стули пельку, твоє мєсто в узьдє", але відповідь уже знав і не став на матюки наривацця; бо, диви, вже й мозоля на нозі од штурханів, а тому скатінє хоч би хни, штурхай його — не штурхай, він уже звик; отож нічого казати не став, потримав рота одкритим, та й знов закрив, як і було.