Ти, Книго, чисте моє, світле моє, золото співоче, обітниця, мрія, поклик дальній, —
О, призрак нежный и случайный,
Опять я слышу давний зов,
Опять красой необычайной
Ты манишь с дальних берегов!..
Ти, Книго! Ти одна не обдуриш, не вдариш, не образиш, не покинеш! Тиха, — а смієшся, кричиш, співаєш; покірна, — вражаєш, дражниш, заманюєш; мала — а в тобі народів без ліку; жменька буквочок і тільки, а схочеш — голову задуриш, заплутаєш, закрутиш, затуманиш, сльози запузиряться, у грудях захолоне, а душа аж заполощеться, наче полотно на вітру, захвилюється, крилами змахне! А то ще якесь відчуття безсловесне завовтузиться у грудях, гамселить кулаками у двері, у стіни: душно мені! випусти! — а як же ж ти його, голе та шорстке, випустиш? якими словами одягнеш? Нема в нас слів, ми слів не знаємо! Все одно як у дикої звірюки, сліповрана, чи русалки, — нема слів, мукання одне! А книгу одкриєш, — отам вони, слова, чудові, летючі:
О, город! О, ветер! О, снежные бури!
О, бездна разорванной в клочья лазури!
Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!..
...чи коли жовч, смуток, жаль, чи спустошення очі осушать, тоді теж слів шукаєш, а осьо ж вони:
Но разве мир не одинаков
В веках, и ныне, и всегда,
От каббалы халдейских знаков
До неба, где горит звезда?
Всё та же мудрость, мудрость праха,
И в ней — всё тот же наш двойник:
Тоски, бессилия и страха,
Через века глядящий лик!
Бенедикт вибігав на галерею, дивився з верхотури на слободу, на містечко, на пагорби його та низини, на стежки, між тинами уторовані, на занесені снігом вулиці; дуло й шерехтіло снігом, із шурхотом сипалося з даху за комір. Стояв, витягнувши шию, крутив туди-сюди головою, вдивлявся, зморгував іній: у кого ж заховано? У кого, — у ганчірочці на печі, у скрині під ліжком, у ямці земляній, у берестяному коробі, — у кого? От би взнать!.. Адже є, є, є!.. Знаю, шо є, чую, нюхом чую: є! — тільки в кого? Примружившись, задивлявся у сліпий напівморок: сутеніє, кругом по хатах вогники засвічують; поспішають, дріботять отам, внизу, людці, бігом біжать у хатнє тепло, та на лаву, та до свого борщу, чи до рідкої мишачої юшечки... і як вони ту гидоту їдять, як їм не спротивить?.. Темненька така водичка, — оце як ноги помиєш, такого кольору... Тушки невеличкі на дно поосідали, червирями, аби солоне, приправлене... Народний анчоус... то Нікіта Іванич так на червиря казав... А як там дід, чи ще живий? А мо', провідать... Мо', в нього книга є? Мо', й почитати дасть? — і лєчить його не нада, сам оддасть...
Та якби ж моя воля, — все місто перетрусив би: здавай книги, туди його мать! Але ж тесть не дає, стримує: та тпру! зятю, як усіх заберемо та будемо лєчить — хто ж тоді працюватиме? Хто сніг розчищатиме, ріпу садитиме, берестяники плестиме? От уже ж підхід у тебе негосударствений: аби тільки норовом! та нахрапом! та все й одразу! — так тільки народ нажахаєш, порозбігаються! Ти на мишаків полював? Науку знаєш? — ото-ож!..
Авжеж, свого часу полював. Підгодовував. Аякже. Навіть на якусь там хвильку розбагатів. А потім? — сплило, як і не було! Від усього багатства — одні ватрушки, та й ті подгорілі!
А непогано було б прогулятися. У звіринець зайшов. Безкультур'я... Сморід такий звіриний, важкий. Козляки мекають. Тетеря з друзяками, як завжди, у карти ріжуться:
— А ми осьо вальтом!
— А мы его червонцем!
— Здурів, чи шо?
— А козырная!
— То й шо, шо козирна? Червонця вже нема! Скинули червонця! Махлює він, хлопці!
Як завжди — ні гній не почистили, нічого.
— Тетеря! Ану, ходь сюди. Запрягайся.
— Погоди, доиграем.
— Як це пагаді? Ти ж уже відпочив — ану, харош.
— Тек-с... Бабец, и ещё бабец! Вот вам!
— Тетеря!
— У меня пересменка... Берёш? — и вальта тебе впридачу.
— Тетеря!!! — затупав ногами Бенедикт.
— Ну, чего, чего... Разорался... У саней полозья погнумши.
— Не бреши! Весь час одне й те саме! Ану, взувайся, кататися поїду. П'ять хвилин тобі на збори!..
Бенедикт пішов уздовж кліток. Тут горобці. Дрібна пташка, наче мишеня, а така ж смачна. Тільки кісток забагато. Тут солов'ї були. Поїли солов'їв, нових нада ловить. Це вже весною. Вони зараз поховалися. А шо ж у нас тут. А туто древ'яниця.
— Древ'янице! — покликав Бенедикт. — Вилазь!
Не вилазить.
— Вилазь, суча дочко!
Не хоче. Причалапав із саньми Терентій, одним вусом всміхається.
— А ты громче.
Бенедикт як гаркнув.
— Да ты еще громче.
— Дре-в'я-ни-цееееееееееееееееееее!!!
Та шо таке — не вилазить!
— А ты так крикни, чтоб кишки лопнули. Она и выйдет. С кишок.
Бенедикт подивився із сумнівом: регочеться, падлюка, задоволений:
— Гы! Вы ж её съели!
— Та невже? Так чо' ж ти мені тут!..
Та шо за жарти за дурні... Так і голос зірвеш на морозі. Бенедикт обдивився клітки. Всі пташки, які слабкіші, у дуплі ховаються. Сліповран настовбурчився, голову під крило. Птиці-блядуниці збилися у кучу, одна одну гріють. Страждають! А-а-а, осьо-о-о вам! Знатимете, як на голови паскудити! Яка тільки птиця нікудишня! І м'ясо нікуди не годне, жилаве, тільки перевертнів годувать, а люди не їдять. І у лісі вона не хоче жити, а тільки у місті, блядуниця та.
У дальній клітці, там, де дерево голе, сук голий теж, — нікого не видно. Хто в ній живе — невідомо. А він у дуплі. А може й нема нікого: клітка чиста, ні посліду, ні пір'я. Може, з'їли його.
...Оно, з'їли ж древ'яницю! А він і не помітив, читаючи. Так він її до ладу й не розгледів. Коли ще другу зловлять. Вона у руки не дається, древ'яниця.
— Поехали, — сказав Тетеря. — Мёрзну.
— Ти мені, тварюко, ще й наказуватимеш! Буде нада — то й померзнеш!
Копнув носаком скатіну в бік, сів у сани, шкурою ведмежою вкрився.
— Ану, пшо-о-ов! Галопом — і з піснями!
ЧЕРВ
...Нікіта Іванич, а з ним іще один Прежній, Лев Львович, з дисидентів, сиділи за столом і пили ржавлю. Мабуть, давно вже пили, бо добряче набралися: казна-шо верзуть, а личка червоні.
Бенедикт зняв шапку.
— Доброго здоров'ячка.
— Беня?! Беня! Да ты ли это?! — Зрадів, заметушився. — Сколько лет, сколько зим! Нет, правда? Год, два?.. С ума сойти... Знакомы? Бенедикт Карпов, наш скульптор, народный Опекушин.
Лев Львович подивився із сумнівом, наче не впізнав, наче сам колись пушкіна нести не помагав; личко скривив: