...А книгу таки зберіг. Книго! скарб мій невимовний! життя, дорога, простори морські, вітром овіяні, золота хмара, синя хвиля! Розступається пітьма, далеко видно, розкрилася широчінь, а у тій широчіні — ліси світлі, сонцем пронизані, галявини, тульпаном усипані, вітер весняний зефір гілку гойдає, біле мереживо коливає, а теє мереживо обернеться, віялом розкриється, а у ньому, наче у якійсь чаші візерунчастій, Княжа Птаха, сама біла, а рот червоний, безневинний: не їсть, не п'є Птаха Павліна, тільки повітрям живе та поцілунками, ані шкоди од неї ніякої, ані біди не буває. А посміхнеться Княжа Птаха тульпановим ротом, підніме світлі очі, — все про себе пресвітлу думає; опустить очі додолу, — все собою милується. А побачить Бенедикта, та й скаже: ходи сюди, Бенедикте, у мене завжди весна, у мене завжди кохання...
— Золотенький ти мій... серце твоє золотеє... — побивався тесть, — чи я тебе не вчив, чи я тобі не казав... Якої ти... Вивертай, казав, гака, вивертай... Казав тобі? Казав! А ти?.. Бач, шо накоїв...
Тесть головою гойдав, сидів, зажурившись, рукою підпершись, дивився отак докірливо.
— Поспішив, еге ж? От і поспішив... людину не уберіг... Тепер його вже — лєчи, нє лєчи! Хіба ж тепер вилєчиш?.. Га?.. — Тесть низько схилявся, світив Бенедиктові у очі, дихав смородом.
— Та я ж ненарошне! — тоненько квилив Бенедикт крізь сльози. Слова якісь наче верескливі получалися. — То вона мене налякала!
— Хто налякала?
— Та кись же ж!.. Налякала мене! Я й промахнувся!
— Дівчата, ану ідіть звідси, — тесть вигнав жінок зі світлиці. — Не бачите, чи шо — зять засмучений, — у таку халепу втрапив. Переживає. Ану, не плутайтеся під ногами. Канпоту ще давайте. Каклєт несіть білих, м'якеньких.
— Не хо-о-о-очу-у-у!
— Нада. Нада поїсти. Бульйончику теж. Оно, як у тебе серце... б'ється... — Тесть рукою обмацував Бенедиктові груди, шарив твердими пальцями.
— Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!
— Як це не чіпайте. Я ж медицинський Работник. Состояніє твоє мені нада знать? — нада. Диви: всього аж трусить. Ану, давай. Ану, отак. Ням! Ану, ще.
— Книгу...
— Ту, шо вилучили?.. Не хвилюйся. В мене книга.
— Дайте...
— Не можна тобі, не можна! Ти шо? — ти, давай, лежи. Перехвилювався. Хіба можна самому? Краще я тобі сам почитаю. А книга ж хароша... Книга, дорогенький мій, самий, можна сказать, вищий сорт...
І Бенедикт лежав укутаний, давився бульйоном та слізьми, а тесть, освітивши сторінки очима, водив пальцем по рядках, поважним, грубим голосом читав:
Ко-мар пі-щіт,
Под нім дуб трє-щіт,
Віндадори, віндадори,
Віндадорушкі мої!
Парасьоначок яїчко сньос,
Куропаточка бичка роділа,
Віндадори, віндадори,
Віндадорушкі мої!
Сєла баба на баран,
Поєхала по горам,
Віндадори, віндадори,
Віндадорушкі мої!
ЦИ
У Феофілакта вилучали, у Бориса вилучали, у Євлалії — дві. Кліментій, Лаврентій, Йосип, Зюзя, Ривольт, — до цих даром тільки з'їздили, нічого не знайшли, одні обривки. У Малюти в сарайчику три книги були закопані, всі чорними плямами пішли, ні слова не розбереш. Вандалізм... Клоп Юхимич, — хто б міг подумать? — цілу скриню мав, і навіть не ховав, дві дюжини сухих і чистих. А тільки хоч би слово по-нашому, а замість букв карлючки невідомі: якісь гачки, гвіздки гнуті. В Уляни — лише з картинками. Мафусаїл та Чурило, близнята, за річкою жили, мишаків на праценти давали, — одна, маленька, подерта. Ахметко встиг спалити: сполохали... Зоя Гур'ївна спалила. Авенір, Маковій, Неніла заїката, Язва, Рюрік, Іван Єлдирін, Сисой, — у цих нічого. В Януарія, мабуть, були, та хтозна-куди поділися, тільки у комірці всі стіни картинками обвішані, а на картинках дівки голі.
Темнота.
— Скільки ж гидоти у народі, — казав тесть, — ти тільки вдумайся. Ще хтозна-коли сказано було: книг у хаті не тримати! Сказано? — сказано. Ні, тримають. Аби тільки по-їхньому. Гноять, паплюжать, у палісадніку закопують. Чуєш?
— Еге ж, еге ж.
— Дірок понавиколупують, сторінки виривають, самокрутки крутять...
— Ой, не кажіть! Жах!...
— Замість кришок на горщики кладуть...
— Не ятріть душу! Не можу того чуть!..
— Чи вікно на горищі книгою заткнуть, а піде дощ, сторінки на кашу й порозкисають... А то ще й заховають, у димарь повісять, — сажа, кіптява страшенна, а потім пих! — і згоріла... А є й такі, шо дровець пожаліють, книгами піч топлять...
— Мовчіть, замовкніть, не треба!..
— А є й такі, — чуєш, зятю? — шо сторінок понаривають та у нужну комірку занесуть, а там на гвоздичок для своїх потреб повісять... А потреби їхні — знамо, які...
Бенедикт не витримував, підхоплювався з тубарета; запустивши руки у волосся, бігав по світлиці: на серці вузол тісний, на душі сум'яття та кривизна, наче нахил якийсь, наче підлога під ногами накренилася, як ото уві сні, а він зараз, прямо зараз, прямо з тельбухами так і покотиться до бездонної ями, у колодязь, не знамо куди. Ми собі сидимо, чи на ліжку в теплому теремі лежимо, кругом у нас чисто, культурно, з кухні блинами пахне, жінки в нас статечні, білі, рум'яні, у бані напарені, розчепурені: намиста, та кокошники, та сарахвани зі стрічками, та спідниці, та другі, та треті, та ще чого понавидумували: у білі шалі понаряджалися, у шелестливі, з мереживного пера, з чистого, візерунчастого; — а там, у містечку, голубчики у неметених хатах, у кіптяві та срачах своїх невідбутніх, з побитими рилами, з поглядами каламутними, пальців не обтерши, за книгу цоп; рвуть із тріском, сторінки виривають, — упоперек, навпіл; ноги коням одривають, голови красуням; зіжмакавши, кидають морські човни у ненажерливий вогонь; крутять-натоптують з білих доріг самокрутку: сизим димком звивається шлях, тріщать, гинуть квітучі кущі; зі стогоном валиться, під корінь зрубане, дерево Сірєнь, валиться береза золота, витоптано тульпан, загиджено таємничу галявину; з диким криком, з розірваним ротом падає з гілля Княжа Птаха Павліна, — догори ногами та об камінь головою!
Спалиш — не повернеш, уб'єш — не повернеш; что бы вынес ты из горящего дома?.. Хто — я? Хіба ж не знаєте? А ще Істопник! Ще й загадку мені загадував, чи то ділєму: кабы выбирать, что б ты вытащил: кошку али картину? Голубчика али книгу? Чи й не питаннячко! Та ще й, чуєш, мучився, сумнівався, головою хитав, бородою крутив!.. "Не могу решить, триста лет думаю..." Кішку, та пря-ямо там! Та кішці, — чи по-научному, кошакові, — та йому піддать ногою, шоб аж летів, шоб під ноги не ліз, шоб роботу свою знав: мишаків ловити! а не картину!.. Голубчики?! Голубчики — прах, трухлявина, гімно, дим пічний, глина, у глину й повернуться. Срачі од їх, сало свічне, волосся на підлозі...