Нора пильно подивилась на мене чорними очима і нешвидко спитала:
– Що ти приховуєш від мене?
– О моє серденько! – простогнав я. – Я не хотів тобі цього розповідати. Дороті насправді – моя дочка. Я просто втратив розум, Норо. Була весна, Венеція. Я був зовсім молодий. Місяць зійшов над…
– Блазень. Їсти хочеш?
– Хіба що за компанію. Ти що бажаєш?
– Бутерброд з м'ясним фаршем і цибулею і каву.
Поки я дзвонив до буфету, що працював цілодобово, з'явилася Дороті. Коли я вийшов до вітальні, вона через силу підвелась і промовила:
– Дуже перепрошую, Ніку, що потурбувала вас із Норою, але я не можу йти додому в такому вигляді. Не можу. Боюся. Не знаю, що вони зі мною зроблять, і не відповідаю за себе. Не сердіться, будь ласка. – Вона була п'яна як ніч. Аста зачмихала, обнюхавши їй ноги.
– Ну-ну-ну, – заспокійливо проказав я. – Все гаразд. Сідай! Зараз принесуть каву. Де це ти так нажлуктилась?
Вона сіла і дурнувато похитала головою.
– Не знаю. Де я тільки не була, коли пішла від вас! Хіба що вдома, бо не можу там з'являтися в такому вигляді. Погляньте-но, що я роздобула. – Вона знову підхопилась і витягла з кишені пальта подряпаний револьвер: – Ось! – Дорогі простягнула мені пістолет, а Аста, радісно вимахуючи хвостом, намагалася перехопити її руку.
Нора затамувала подих. Мене обсипало морозом, перш ніж я, відігнавши собаку, вихопив зброю з рук дівчини.
– Що за дурні жарти?! Сідай-но! – Я сховав пістолет у кишеню халата і всадовив Дороті на місце.
– Не лайтеся, Ніку! – заскиглила вона. – Заберіть його собі. Я зовсім не бажаю неприємностей.
– Звідки в тебе пістолет? – спитав я.
– Я його виміняла в барі на Десятій авеню на свій браслет, той, із смарагдами та діамантами.
– А потім відіграла браслет у карти, – підхопив я. – Адже він на тобі.
Вона вирячилась на свій зап'ясток.
– Ой! Справді.
Я зиркнув на Нору і похитав головою.
– Ну, не треба так її мучити. Вона ж…
– Та він зовсім мене не мучить, Норо, – квапливо заперечила Дороті. – Він… єдина людина у світі, на яку я можу покластися.
Я згадав, що Нора не винила своє віскі, тому вийшов до спальні й зробив це за неї. Повернувшись, я побачив, що Нора примостилася на бильці крісла, в якому сиділа Дороті, і обіймає дівчину. Дороті хлюпала носом, а Пора промовляла:
– Нік зовсім не роздратувався. Він тебе любить. – Вона скинула на мене очі. – Правда, ти не роздратувався, Ніку?
– Ні, просто схвилювався. – Я сів на диван. – Звідки в тебе зброя, Дороті?
– Я виміняла у чоловіка… Я ж уже казала.
– У якого чоловіка?
– Та я ж казала! У чоловіка в барі.
– Виміняла на браслет?
– Начебто так… але погляньте: схоже, не віддала йому браслета.
– Я це помітив.
Нора поплескала дівчину по плечу.
– Звичайно, ти просто забула віддати.
– Коли офіціант принесе каву і бутерброди, я заплачу йому, щоб він тут посидів. Не бажаю залишатися наодинці з двома…
Нора люто глипнула на мене і прошепотіла до дівчини:
– Не звертай уваги. Він цілий вечір не в гуморі.
– Він думає, – пролопотіла Дороті, – що я дурна п'яна малолітка.
Нора знову поплескала її по плечу.
– А навіщо тобі знадобився пістолет? – поцікавився я.
Дорогі напружилась і вирячила мутні очі.
– Захищатися від нього, – прошепотіла вона збуджено, – якби він надумав чіплятись. Я боялася цього, бо була п'яна. Ось у чім річ. А потім перелякалась свого вчинку і прийшла до вас.
– Ти кажеш про батька? – спитала Нора якомога байдужіше.
Дороті заперечливо похитала головою.
– Мій батько – Клайд Уайнент. А я маю на увазі вітчима. – Вона сховала обличчя на грудях у Нори.
– Ох, – зітхнула співчутливо Нора, – бідолашна дитина! – Вона значуще подивилась на мене.
– Давайте вип'ємо, – запропонував я.
– Я не хочу, – знову насупилась Нора. – Дороті, мабуть, теж не треба.
– Треба, треба. Замість снотворного. – Я налив Дороті велику дозу шотландського віскі й простежив, щоб вона випила. Алкоголь подіяв чудово: коли принесли каву з бутербродами, дівчина вже купила.
– Тепер задоволеним? – уїла Нора.
– Цілком. Давай-но покладемо її в ліжко, а тоді поїмо.
Я переніс дівчину до спальні й допоміг Норі її роздягнути.
У Дороті було худеньке дитяче тільце.
Ми знову повернулися до столу. Я витяг з кишені пістолет і уважно розглянув: стара, геть обшарпана пукавка з двома патронами – один у патроннику, другий в барабані.
– Що ти з ним робитимеш? – поцікавилась Нора.
– Нічого, поки не з'ясую, чи не з цієї пушки вколошкали Джулію Вулф. Калібр співпадає – 32-й.
– Але вона каже…
– Що виміняла пістолет у якогось чоловіка в барі на браслет. Я чув.
Нора нахилилась до мене, очі її спалахнули:
– Чи не думаєш ти, що вона взяла зброю у вітчима?
– Саме так, – погодився я, але трохи переграв.
– Ах ти, стара грецька воша! – обурилась Нора. – Нічого ти не знаєш. Але чомусь не віриш дівчині.
– Послухай, люба, завтра я куплю тобі цілу купу детективів, а зараз не обтяжуй свою маленьку голівку загадками. З розповіді Дороті ясно єдине: вона боялася, що Йоргенсен, дочекавшись її, почне чіплятися, а вона під чаркою не зможе дати йому відсічі.
– А як же її мати?!
– О, то особлива родина. Ти можеш…
На порозі вітальні з'явилася Дороті Уайнент у задовгій для неї нічній сорочці. Похитуючись і мружачись від світла, вона промимрила:
– Можна, я побуду трохи з вами? Мені страшно одній.
– Ну, звичайно!
Дороті згорнулася калачиком за моєю спиною на дивані, а Нора пішла пошукати, чим її накрити.
6
Ми саме снідали втрьох, коли прийшли Йоргенсени. Нора поклала телефонну трубку і вийшла зі спальні, приховуючи хвилювання.
– Приїхала твоя мати, – повідомила вона Дороті. – Чекає внизу. Я запросила її піднятися.
– Чорт! – просичала Дороті. – Краще б я їй не дзвонила.
– Не помешкання, а крізний двір, – зауважив я.
– Він так зовсім не думає, – поплескала Нора дівчину по плечу.
У двері подзвонили, і я пішов відчиняти. Вісім років аж ніяк не змінили Мімі, навпаки, вона ще більше розквітла і стала привабливішою. Вища зростом за дочку, вона мала білявіше, ніж у Дороті, волосся. Посміхаючись, Мімі простягнула мені обидві руки.
– З різдвом! Дуже рада тебе побачити після стількох років. Познайомся, це мій чоловік. – Кріс. А це містер Чарлз.