– Поїхали додому! Мені не подобаються ці люди. Дороті, одягайся, і ходімо!
– Іди спати, Дороті! – наказала дочці Мімі.
Дороті притулила пучки лівої руки до губ і прошепотіла:
– Не дайте їй мене скатувати, Ніку!
Я спостерігав за Мімі, яка безтурботно всміхалась, але нервово роздувала ніздрі, що я аж чув її сопіння. Нора підступила до Дороті:
– Ходімо, вимиємо твоє личко і…
Мімі по-звірячому прогарчала, набичила шию і хитнулась на носаках.
Нора загородила Дороті від неї. Я вчепився Мімі у плече, щойно вона посунула вперед, обхопив її ззаду за талію і відірвав од підлоги. Вона заверещала, стала відбиватися від мене кулаками, а її гострі високі підбори боляче впиналися мені в гомілки.
Нора виштовхала Дороті з кімнати й стала у дверях, спостерігаючи за нами. Обличчя в неї напружилось. Лише це я побачив виразно, все інше розпливлося перед очима. Невмілі й слабкі удари по спині і плечах змусили мене обернутися, і я помітив, що то Гілберт колошматить мене ззаду – я навмання відштовхнув його геть.
– Відчепись! А то ще випадково тебе пораню, Гілберте! – Я відтягнув Мімі до дивана, всадовив, сам сів їй на коліна, міцно стискаючи зап'ястки в руках. Гілберт знову накинувся на мене. Я спробував його копнути в колінну чашечку, проте влучив нижче. Він скоцюрбився і поточився. Я ще раз копнув його ногою, промахнувся і кинув:
– Ми з тобою поборемось пізніше. Дай води!
Обличчя Мімі налилося кров'ю, невидючі очі аж вилізли з орбіт. Крізь міцно зчеплені зуби з шипінням булькала слина, почервоніла шия – все її тіло було як клубок здутих в'язів і вен, що, здавалося, от-от луснуть. Її зап'ястки спітніли в моїх руках, і мені було важко їх утримувати.
Я з полегшенням помітив поруч Нору зі склянкою води.
– Побризкай їй в обличчя! – наказав я.
Нора хлюпнула воду. Мімі розтулила зуби, глибоко зітхнула і заплющила очі. Різко посмикала головою, проте її тіло було вже не таке напружене.
– Ще раз! – попросив я.
Після другої склянки Мімі заперечливо мугикнула і обм'якла. Вона лежала спокійно, розслаблено, хапаючи ротом повітря.
Я відпустив її зап'ястки й підвівся. Гілберт, стоячи на одній нозі, сперся на стіл і розтирав забиту мною гомілку. Дороті, бліда, з широко розплющеними очима, уклякла у дверях, не знаючи, чи їй зайти, чи втекти й сховатися. Нора, яка стояла з порожньою склянкою біля мене, спитала:
– Гадаєш, з нею все гаразд?
– Впевнений у цьому.
Невдовзі Мімі розплющила очі й заблимала, струшуючи краплі з повік. Я вклав їй у руку носовичок. Вона витерла обличчя, глибоко з тремтінням зітхнула і сіла на дивані. Все ще моргаючи, роззирнулась по кімнаті. Побачивши мене, кволо всміхнулась дещо винувато, але без тіні каяття. Торкнувшись голови тремтливою рукою, зауважила:
– Як завжди, я втратила свідомість.
– Одного разу, – попередив я, – ти викинеш цей свій коник і вже не отямишся більше.
Вона подивилась повз мене на сина.
– Гіле! Що з тобою?
Хлопець швидко прибрав руку і став на обидві ноги.
– Я – Теє… нічого, – почав затинатися він. – Зі мною все гаразд. – Він пригладив волосся і поправив краватку.
Мімі розреготалась.
– Ой, Гіле, невже ти справді намагався мене захистити? Від кого – від Ніка? Вона аж зайшлась реготом. – Дуже мило з твого боку, але вкрай безглуздо. Та це ж чудовисько, Гіле! Ніхто по може… – Вона затулила моїм носовичком рота і стала розхитуватись.
Я скосив очі на Нору. Губи міцно стулені, очі почорніли від люті. Я торкнувся її руки.
– Гайда! Налий матері віскі, Гілберте. За хвилину вона прийде в себе.
Дороті з капелюхом і пальтом у руках рушила навшпиньках по вхідних дверей. Ми з Норою розшукали свої пальта й капелюхи і пішли услід за дівчиною, залишивши Мімі реготати в носовичок на дивані.
По дорозі до "Номенді" ніхто з нас трьох не озвався і словом у таксі. Нора сиділа замислена, у Дороті ще не минув переляк, а я був геть зморений – цілий день на ногах.
Додому ми приїхали близько п'ятої ранку. Нас бурхливо зустріла Аста. Я опустився на підлогу, бавлячись із собакою, поки Нора пішла на кухню приготувати каву. Дороті забажала переповісти мені випадок зі свого дитинства.
– Не треба, – заперечив я. – Подібне вже було в понеділок. Що це? Вставна повела? Надто вже пізно. Краще розкажи те, що боялася сказати там, у вас.
– Але ви тоді краще зрозумієте, якщо я…
– Те саме ти казала в понеділок. Я не психіатр. Не знаюся на впливі дитячих спогадів і не хочу про них чути. До того ж я втомився – цілий день на колесах.
Вона насупилась:
– Ви начебто навмисно мені все ускладнюєте.
– Послухай, Дороті, – промовив я, – або ти справді дещо знаєш, про що боялася сказати при Мімі та Гілберті, або ж ні. Якщо знаєш, то викладай. Я сам тебе розпитаю, коли щось не втямлю.
Вона загорнула край спідниці підкладкою догори й похмуро вп'ялася в неї, одначе коли знову підвела очі, вони вже збуджено сяяли. Голосно, так що будь-хто в кімнаті міг почути, вона прошепотіла:
– Гіл зустрічається з батьком, він бачив його сьогодні, а той сказав йому, хто вбив міс Вулф.
– То хто ж?
Вона похитала головою.
– Він мені не сказав, тільки розповів про зустріч.
– І про це ти боялася сказати при Гілі й Мімі?
– Так. Ви б усе зрозуміли, якби дозволили мені розказати…
– Про те, що трапилося з тобою в дитинстві. Ні, не треба. Що він ще тобі розповів?
– Нічого.
– Ні слова про Нунгейма?
– Ні, ні слова.
– Де твій батько?
– Гіл цього не сказав.
– Коли він з ним зустрівся?
– Він не сказав. Не дратуйтеся, Ніку, прошу. Я розповіла все, що почула від нього.
– Аж надто багато, – прогарчав я. – Коли він це тобі виклав?
– Сьогодні. Він саме розповідав, коли ви зайшли до моєї кімнати. Слово честі, це все, що він сказав.
– Було б дивом, – зауважив я, – якби хтось із вашої родини розповів би про все зрозуміло і щиросердно – хай би про що.
Нора принесла каву.
– Що це тебе непокоїть, синку? – поцікавилась вона.
– Різне, – відповів я, – загадки, байки, я вже надто старий і хворий, щоб знаходити в цьому втіху. Поїхали назад до Сан-Франціско.
– До Нового року?
– Завтра, тобто вже сьогодні.
– Охоче. – Вона простягнула мені чашку. – Ми можемо повернутися назад літаком, якщо бажаєш, і зустріти Новий рік вдома.