– Ну, та сама зброя, багато куль – так, як і при першому вбивстві, але й усього. Це трапилося в коридорі будинку мебльованих кімнат, що між двома крамницями. Ніхто там не знає Нунгейма ні Уайнента чи когось з тих, кого б ми могли запідозрити. Надвірні двері ліворуч незамкнені, будь-хто міг увійти, одначе, якщо поміркувати, то це анічогісінько не пояснює.
– Ніхто нічого не чув і не бачив?
– Звичайно, постріли чули, але нікого не помітили. – Він дав мені келих з віскі.
– А гільзи знайшли? – спитав я.
Він похитав головою.
– Знову ні. Мабуть, це револьвер.
– Значить, убивця двічі спорожнював барабан, рахуючи постріл у телефон Джулії, якщо він, як всі люди, ніс револьвер без патрона в дулі.
Гілд опустив келих, до якого було приклався.
– Сподіваюсь, ви не станете шукати якесь китайське пояснення, – зауважив він, – через той спосіб, у який стріляли?
– Ні, але будь-яке пояснення не завадить. Ви з'ясували, де провів Нунгейм той день, коли вбили дівчину?
– Угу. Тинявся біля будинку небіжчиці – принаймні якийсь час. Його бачили то там, то там, якщо вірити свідкам, які тоді на це особливо не зважили, одначе, не мають причин для брехні. А напередодні вбивства Нунгейм, за словами ліфтера, піднімався до квартири Джулії. Хлопець засвідчив, що він відразу ж і спустився, тож невідомо, чи він заходив до неї.
– Он як, – проказав я. – Можливо, Міріам і має рацію – пін справді багато знав. Чи з'ясували щось про різницю в чотири тисячі між сумою, яку Маколей дав дівчині, й тією, що її Уайнент, за його слова, одержав?
– Ні.
– Мореллі сказав, що дівчина завжди була при грошах. Якось навіть позичила йому п'ять тисяч готівкою.
Гілд скинув брови.
– Он як?
– Так. А ще він сказав, що Уайнент знав про її судимість.
– Я бачу, – неквапом зазначив Гілд, – Мореллі вам багато чого розповів.
– Він любить поплескати язиком. Чи вдалося з'ясувати, над чим працював Уайнент, перш ніж поїхати, або для яких експериментів він заховався?
– Ні. Ви аж надто цікавитесь його лабораторією.
– Що тут дивного? Він винахідник, а лабораторія його робоче місце. Я б хотів якось туди зазирнути.
– Без мене. Розкажіть мені ще про Мореллі і як вам вдалося його розколоти.
– Він любить поплескати язиком. Ви знаєте такого собі Горобця? Здоровенного, огрядного блондина з жіночим голосом?
Гілд насупився.
– Ні. А що?
– Він був там разом з Міріам і схотів відлупцювати мене, та йому завадили.
– Чому це в нього виникло таке бажання?
– Не знаю. Можливо, тому, що вона йому сказала, буцімто я допомагав вам пришити Нунгейма.
– Ох, – зітхнув Гілд. Він поскріб підборіддя великим пальцем і зиркнув на годинник. – Одначе вже таки пізно. Сподіваюсь, ви зазирнете до мене завтра, тобто вже сьогодні?
– Обов'язково, – пообіцяв я, хоч хотів спитати про інше, кивнув йому з Енді й вийшов до вітальні.
Нора спала на дивані. Мімі відклала книжку, яку читала, й поцікавилась:
– То що, таємна нарада скінчилась?
– Так, – рушив я до дивана.
– Та хай вона поспить трохи, Ніку, – зупинила мене Мімі. – Ти ж бо ще залишишся після того, як підуть твої приятелі-поліцейські?
– Гаразд. Я хочу ще раз зазирнути до Дороті.
– Та вона вже спить.
– Нічого. Розбуджу.
– Але…
До вітальні зайшли Гілд з Енді, сказали "На добраніч!", Гілд співчутливо глянув на сплячу Нору, й обидва забралися геть.
Мімі зітхнула.
– Мене втомили поліцейські, – сказала вона. – Пам'ятаєш той анекдот?
– Так.
Зайшов Гілберт.
– Вони справді вважають, що то Кріс убив?
– Ні, – відповів я.
– А хто тоді?
– Ще вчора я міг би це сказати. Сьогодні не можу.
– Та це смішно! – зауважила Мімі. – І їм, і тобі добре відомо, що вбивця Клайд. – Я промовчав, і вона повторила наполегливіше – Ти ж бо чудово знаєш, що Клайд убив.
– Він не вбивав, – заперечив я.
Обличчя Мімі переможно засвітилось:
– То ти працюєш на нього, адже так?
Моє заперечення вона байдуже пропустила повз вуха. Гілберт бездоказово, а наче більше з цікавості запитав:
– А чому він не міг цього зробити?
– Він міг, але не зробив. Хіба став би він писати ті листи, накидаючи підозру на Мімі, яка покривала його, ховаючи важливий доказ проти нього?
– Та, можливо, він цього не знав. Може, він вирішив, що поліція просто блефує. Адже вони часто до цього вдаються, правда? Він міг також подумати, що коли дискредитує її, то їй вже не повірять, якщо…
– Саме так, – підхопила Мімі. – Так він і зробив, Ніку.
– Ти, проте, не вважаєш, що це він убив, – закинув я Гілберту.
– Так, не вважаю, але хотів би знати, чому ви дійшли такої думки, розумієте, ваш хід міркувань.
– А я б хотів узнати твої міркування.
Він почервонів і сором'язливо посміхнувся.
– Ну я… то зовсім інше.
– Він знає, хто її вбив, – проказала Дороті у дверях.
Вона була одягнена і дивилась просто мені у вічі, наче боячись зустрічатися поглядом з іншими. Бліда з обличчя, вона стояла, напружившись на весь свій маленький зріст.
Нора розплющила очі, сперлася на лікоть і сонно спитала:
– Що таке?
Ніхто їй не відповів.
– Послухай, Дороті, – озвалася Мімі, – позбав нас від своїх блазеньських сцен!
– Ти ще мене відлупцюєш, коли вони підуть, – проказала Дороті. – Я знаю. – Вона так само не зводила з мене очей.
Мімі удала, ніби не розуміє доччиних слів.
– Що він знає? Хто її вбив? – спитав я.
– Ти ставиш себе в дурне становище, Доррі, – зауважив Гілберт, – ти…
– Не чіпай її, – урвав я його. – Хай скаже, що хотіла. Хто її вбив, Дороті?
Вона зиркнула на брата, опустила очі й похнюпилась. Уп'явшись у підлогу, нерозбірливо пробубоніла:
– Не знаю. Це йому відомо. – Вона знову подивилась на мене і затремтіла. – Хіба ви не бачите, як я боюсь? – виснула вона. – Я боюсь їх! Мені страшно, заберіть мене звідси, і я вам усе розповім!
Мімі зареготала:
– Ти цього бажав. От і маєш.
Червоний як рак Гілберт пробурмотів:
– Що за дурниці!
– Не хвилюйся, – запевнив я Дороті, – я тебе заберу, але хотів би почути правду зараз, коли ми всі тут разом.
Дороті похитала головою.
– Я боюся!
– Тобі не слід так її розпещувати, Ніку, – зауважила Мімі. – Їй же буде гірше. Вона…
– А ти якої думки? – звернувся я до Нори.
Вона встала на ноги, рожева й вродлива, як завжди після сну, і потяглася, не піднімаючи рук. Кволо усміхнувшись до мене, Нора промовила: