– А вони хіба нічого тобі не пояснили?
– Пояснили: мовляв: бажають повернути старі часи. Вкрай багатозначно.
– Ой же ж і недовірливий ви народ, адвокати, – під'юдив я. – А може, й справді вони бажають повернути старе, а за разом і гроші. Та, власне, чого переживати? Хіба Уайнент ховається?
Маколей стенув плечима.
– Мені відомо не більше за тебе. Востаннє я бачив його в жовтні. – Він знову приклався до склянки. – Ти ще довго пробудеш у Нью-Йорку?
– До Нового року, – відповів я і пішов до телефону замовити сніданок у номер.
3
Ввечері ми з Норою побували на прем'єрі "Медового місяця" в Літл-Сієте, а тоді потрапили на коктейль до якихось чи то Фріменів, чи то Філдінгів. Тож, коли наступного ранку дружина мене розбудила, я почувався доволі кепсько. Вона дала мені чашечку кави й простягнула газету.
– Прочитай.
Я слухняно прочитав пару абзаців, тоді опустив газету і відсьорбнув кави.
– Дуже кумедно, – прохрипів я, – але зараз я б з радістю проміняв усі надруковані інтерв'ю з новообраним мером О'Брайєном і портрети індіанців на ковток віскі…
– Та не це, дурню! – Вона тицьнула пальцем у газету. – Ось!
"СЕКРЕТАРКУ ВИНАХІДНИКА ВБИТО В ЇЇ КВАРТИРІ. ЗНАЙДЕНО ЗРЕШЕЧЕНЕ КУЛЯМИ ТІЛО ДЖУЛІЇ ВУЛФ. ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ РОБОТОДАВЦЯ ВБИТОЇ, КЛАЙДА УАЙНЕНТА
Зрешечене кулями тіло Джулії Вулф, тридцятидвохрічної особистої секретарки відомого винахідника Клайда Міллера Уайнента було знайдено вчора в її квартирі в будинку 411 на Східній п'ятдесят четвертій стріт. Першою виявила вбиту місіс Крістіан Йоргенсен, колишня дружина винахідника, яка прийшла з метою узнати адресу свого колишнього чоловіка.
Місіс Йоргенсен, яка повернулася цим понеділком до Нью-Йорка після шестирічного перебування в Європі, розповіла поліції, що почула слабкий стогін з квартири, коли подзвонила в двері. Вона розшукала ліфтера Мервіна Холлі, а той покликав управляючого будинком Уолтера Міні. Коли вони зайшли до квартири, то побачили міс Вулф на підлозі спальні з чотирма ранами від куль 32-го калібру. Не приходячи до тями, вона померла до приїзду поліції та "швидкої допомоги".
Герберт Маколей, адвокат Уайнента, розповів поліції, що не бачив винахідника з жовтня місяця. Він також повідомив, що вчора Уайнент подзвонив йому і призначив побачення, на яке, однак, не з'явився; де він зараз, адвокату невідомо. За свідченням Маколея, міс Вулф працювала секретаркою винахідника протягом восьми років. Адвокат оголосив, що нічого не знає про приватне життя потерпілої і не може пояснити причини її вбивства.
Кульові рани свідчать, що це не було самогубство, оскільки…"
Далі йшла звичайна інформація поліції для преси.
– Як ти гадаєш, це він її вбив? – спитала Нора, коли я відклав газету.
– Уайнент? Я б не здивувався. Він же справжній псих.
– Ти її знав?
– Так. Як ти дивишся на те, щоб скропити душу від нудьги?
– Якою вона була?
– Непоганою, – відказав я. – Гарненькою, а головне – розсудливою і стриманою – необхідні якості, щоб жити з тим чоловіком.
– То вона з ним жила?
– Так. Хочу ковток віскі, люба. Отаке. Принаймні саме так було, коли я з ними познайомився.
– Чому б тобі спершу не поснідати? Вона його кохала, чи це входило до її службових обов'язків?
– Не знаю. Снідати ще рано.
Нора вийшла з кімнати, а в двері заскочила Аста і, ставши передніми лапами на ліжко, лизнула мене в щоку. Я погладив її по голові, силкуючись пригадати, як висловився колись Уайнент про жінок і собак. Якось про "жінку-спанієля-горіховий гарнітур", але інакше, а як саме я, попри всі зусилля, не міг пригадати.
Нора повернулася з двома склянками й знову спитала:
– А він сам як виглядає?
– Високий – понад шість футів – і худющий як тріска. Зараз йому під п'ятдесят, проте й тоді, коли я з ним познайомився, він був уже сивий як голуб. Завжди нестрижений, з розпушеними рудувато-сивими вусами, з обгризеними нігтями. – Я відштовхнув собаку, щоб взяти склянку.
– Привабливий портрет. А що ж то за справа з ним була в тебе?
– Його помічник висунув звинувачення, ніби Уайнент вкрав його винахід. Келтермен – таке було прізвище помічника. Він намагався залякати патрона і примусити відмовитись від винаходу, погрожуючи, що пристрелить його, підірве будинок, викраде дітей, переріже горло дружині і таке інше. Та зрештою погрози припинились і нічого не сталося.
Нора відірвалась від склянки й спитала:
– А що, Уайнент справді вкрав його ідею?
– Тш-ш-ш, – прошипів я. – Хіба не соромно перед різдвом так погано думати про свого коханого?
4
Вдень я пішов прогуляти Асту. По дорозі мусив пояснити двом перехожим, що це німецький тер'єр, а не помісь шотландського з ірландським, випив два коктейлі в барі у Джіма, зайшов до Ларрі Кроулі й разом з ним повернувся до готелю "Номенді". Нора саме готувала коктейлі для подружжя Квінів, Маргот Іннз, якогось чоловіка, чийого прізвища я не розчув, і Дороті Уайнент.
Дороті сказала, що хоче зі мною поговорити, тож ми взяли собі склянки й пішли до спальні.
– Ніку, ви теж такої думки, що це батько її вбив? – спитала вона в лоб.
– Ні, – заперечив я. – З чого б це?
– Але в поліції є… Скажіть, вона справді була його коханкою?
Я кивнув.
– Принаймні в ті часи.
Вона втупилась у склянку.
– Він мій батько. Я ніколи його не любила, так само, як і матір. – Вона скинула на мене очі. – І Гілберта я тем не люблю.
Гілберт був її братом.
– Не переймайся. Переважна більшість людей не любить своїх родичів.
– А ви їх любите?
– Своїх родичів?
– Моїх! – свірконула вона очима. – І не розмовляйте зі мною як з дванадцятилітньою!
– Борони боже, – запевнив я. – Це від сп'яніння.
– Так любите?
Я похитав головою.
– Ти мені відразу сподобалась: звичайна зіпсована дитина. А от без твоїх родичів я б легко міг прожити.
– Що з нами відбувається? – зможено прошепотіла вона, ніби я й справді міг пояснити.
– Тут різні причини. Твій…
У двері зазирнув Гаррісон Квін.
– Ніку, ходи-но зіграємо в пінг-понг!
– Трохи згодом.
– І свою лялечку прихопи. – Він ласо глипнув на Дороті й зник.
– Йоргенсена ви напевне не знаєте, – проказала дівчина.
– Тільки Нельса Йоргенсена.
– Щасливчик. Цього звати Крістіан. Котик Крістіан. Бідолашна мама – розлучилася з божевільним, щоб вийти за сутенера! – Очі її заблищали. Ледь стримуючи ридання, вона спитала голосом переляканої дитини – Що мені робити, Ніку?