— Ви спитали пана Луї, хто то був?
— Він відповів мені, що на лавах є всякого люду і це, власне, забавно.
Вийшовши від неї, Мегре звелів одвезти його на набережну дез'Орфевр.
Він не зайшов одразу до свого кабінету, а подався до відділу моральної поліції.
— Знаєте таку собі Марієтту або Марію Жібон? Я хотів би, щоб заглянули до картотеки.
— Молода?
— З п'ятдесят років.
Інспектор присунув скриньку з пожовклими та припалими порохом карточками. Шукати довелося недовго. Дівчина з прізвищем Жібон, родом із Сен-Мало, від одинадцяти років фігурувала в тій картотеці. її двічі затримували за обкрадання гостей.
— Сиділа?
— Випускали за браком доказів.
— А пізніше?
— Зачекайте, будь ласка. Я візьму іншу скриньку.
Інспектор знайшов її слід у свіжішій картотеці, але й та була десятирічної давності.
— Перед війною вона була помічницею масажистки на вулиці Жертв. Тоді вона жила з таким собі Філіппом Наталі, якого засуджено на десять років за вбивство.
— Наталі на волі?
— Помер у Фонтевро.
Ці відомості, власне, нічого не давали.
— А тепер?
— Не знаю. Якщо й вона не померла...
— Не померла.
— Очевидно, дійшла до розуму.
— Вона здає кімнати з меблями на вулиці Ангулем, але не зареєструвалася в Нагляді за готелями. У неї мешкають дівчата, але я не думаю, щоб вони промишляли вдома.
— Розумію.
— Треба почати стежити за тим будинком і добути відомості про мешканців.
Як тільки Мегре зайшов до свого кабінету, прочинив двері Люкас.
— Що чути?
— Це не стосується телефонних розмов. Але сьогодні вранці стався цікавий випадок. Якась пані Тевенар, що мешкає зі
своїм небожем на вулиці Гей-Люссака, вийшла з дому. Коли вона повернулася ї відчинила комору, щоб сховати покупки, то помітила, що ковбаса зникла. Дві години тому ковбаса там висіла. Потім під небожевим ліжком вона знайшла чужого носовичка та хлібні крихти*
— Що робить небіж?
— Його звати Губер, Він студент. Оскільки Тевенари неба-" гаті, він працює цілий день продавцем у книгарні на вулиці Сен" Мартен: Ви розумієте?
— Альбер Жоріс приятелює з ним?
— Так. Це Жоріс ублагав Губера сховати його на кілька днів у своїй кімнаті.
— Під яким приводом?
— Ніби він посварився з родичами, і батько був такий лю*
тий, що міг би його вбити. , '
— Він провів дві доби під ліжком?
— Лише одну добу. Першої ночі він Тинявся по вулицях. Шмаркач, певно, знову вештається містом"
— Він має гроші?
— Губер Тевенар цього не знав"
— Ти дзвонив на вокзали?
— Усе готово, шеф. Я б здивувався, коли б його нам не привели до завтрашнього ранку..,
— Сантоні немає в кабінеті?
— Я не бачив його від ранку*
— Напиши йому записку, щоб він завтра вранці чатував при вході до фірми "Жебер і Бащієльє". Коли панна Туре при^ йде, хай її припроводить до мене*
— Сюди?
— Так, до мого кабінету...
Розділ шостий
Прохачі
— Що вона робить?
— Нічого. Сидить випростана, голову задерла і дивиться пе" ред себе.
Телефон на вулиці Ангулем уперто мовчав*
Неве, котрий з колегою навперемін стежив за її будинком, не помітив нічого незвичайного.
Щодо Альбера Жоріса, то було відомо, Щр другого дня о шостій вечора він перебував ще у Парижі. Постовий Дамбун, котрий, як усі поліцаї, отримав опис особи молодика, вздрів його о тій годині на розі майдану Кліші і бульвару, коли той виходив з бару. Жоріс дав драла, пірнувши в юрбу. Власник винарні сказав, що його відвідувач по телефону не дзвонив, з'їв п'ять крутих яєць із булочками і випив три склянки кави. Він мав вигляд зголоднілого.
Лишався ще ніж. Ранковою поштою дістали листа від фірми, яка виробляла ті ножі.
В листі зазначалося, що як показує номер, вибитий на колодочці, ніж, знайдений на бульварі Сен-Мартен, був серед товару, надісланого чотири місяці тому оптовикові в Марселі.
— Що маю робити, шеф? — запитав Жанв'є, який займався цим ділом.
— Попередь Марсель. Далі візьмеш із собою Моерса або когось іншого з лабораторії і підете на вулицю Ангулем. Нехай Моерс візьме всі відбитки пальців, які знайде в кімнаті. Не забудьте оглянути верх шафи з люстром.
Моніка чекала весь цей час.
Без чверті одинадцять Мегре сказав нарешті:
— Запросіть її.
Він зустрів Моніку стоячи.
— Будь ласка, сідайте.
Вона сіла, поправила волосся і поклала торбинку на коліна. Мегре зайняв своє місце, підніс люльку і буркнув, перш ніж її запалити: •
— Дозволить панна?
— Мій батько курив.
— Я хотів би, зрозуміло, поговорити з панною про батька.—• Вона кивнула.— А також про вас... Ви дуже любите матір, пан-' но Моніко?
— Ні.
— Хочете сказати, що ви не мирите?
— Ненавиджу її.
— Чому?
Вона легко здвигнула плечима.
— Пан був у нас дома. Бачив її,
— Що ви маєте на увазі?
— Моя мати думає тільки про себе та про свою старість.
— А батька ви любили?
— То був бідолашний чоловік.
— Як ви це розумієте?
— Він не робив нічого, щоб змінити наше життя.
— Коли ви довідалися, що батько вже не працює на вулиці Бонді? — спитав комісар.
Він чекав якоїсь несподіванки, але помилився. Мабуть, вона передбачала це питання і вже заздалегідь приготувала відповідь.
— Приблизно три роки тому. Я не знаю достеменно. Це бу-ло начебто з січня. Був мороз. Фірму "Каплан" зліквідовано наприкінці жовтня. У січні й лютому батько ще шукав роботи. Настав час, коли він, вибиваючись уже з грошей, насмілився, хоч і неохоче, позичити у панни Леонії та старого бухгалтера.
— Батько сам сказав вам про це?
— Ні. Це сталося простіше. Мені довелося йти до клієнтки, перукарки за професією, що мешкала в тому самому будинку, де працював батько. Я заглянула на подвір'я. Вже смеркло, а в будинку світло не горіло. Здивована, я звернулася з питанням до двірнички і довідалася, що фірми "Каплан" уже немає.
— Повернувшись додому, ви сказали про це матері?
— Ні.
— А батькові?
— Він не сказав би мені правди,
— Ви стежили за ним?
— Так.
— Що він робив того дня?
— Заходив у кілька контор. Потім подався до дверей редак-* ції якоїсь газети, щоб прочитати дрібні оголошення. Я збагну-* ла, що він шукає роботу...
— А проте ваш батько наприкінці кожного місяця приносив платню.
— Це мене, власне, й дивувало. Щоразу я сподівалася, що він прийде з порожніми руками. Батько ж, навпаки, одного дня заявив матері, що зажадав надвишки і отримав її.