— Коли ж це було?
— Вже згодом. Улітку, десь у серпні.
— І ви з цього зробили висновок, що батько знайшов ро-* боту?
— Так. Я хотіла переконатися і знову за ним стежила. Але він, як і раніше, не працював. Тинявся, сидів на лавах. Одного разу я його застала на лаві, і він сказав, що працює страховиком, а тому має вільний час.
— Чому він про це не сказав удома?
— Знову-таки через матір. Вона гордує людьми, що оббивають чужі пороги, байдуже, продають вони пилососи чи пропо^ нують страхові поліси. Називає їх нікчемами і прохачами.
— Ви повірили батьковій розповіді про страхування?
— Поки що.
—— А потім?
— Я не була вже певна.
— Чому?
— Передусім тому, що він заробляв багато грот.
— Аж так багато?
— За кілька місяців тато заявив, що його призначено за-* ступником директора в тій самій фірмі "Каплан" і що він знову отримав надвишку.
— Ви не раз обідали вкупі?
— Це правда. Він говорив пошепки в сінях, де ми зустрінемося. У ресторані він просив мене вибирати найдорожчі страви, потім пропонував піти в кіно.
— Він носив жовті черевики?
— Один раз. І тоді я спитала у нього, де він перевзувається. Тато пояснив мені, що йому по роботі довелося найняти кімнату в місті.
— Він дав свою адресу?
— Не одразу. Це все тривало довго.
— Коли пані познайомилася з Альбером Жорісом?
Дівчина чекала і цього питання.
— Майже п'ять місяців тому.
— Ви його кохаєте?
— Ми збираємося виїхати разом.
— Щоб побратися?
— Коли Альбер стане повнолітнім. Він має заледве дев'ятнадцять років і не може одружуватися без згоди батьків.
— А вони не дали згоди?
— Напевне, не погодяться.
— Куди ви намірялися поїхати?
— До Південної Америки. Я вже подала заяву про паспорт.
— Маєте гроші?
— Трошки. Мені лишається з мого заробітку.
— Коли вперше пішли ви просити їх у батька?
Вона поглянула йому в очі і зітхнула:
— І це пану відомо?!
— Звідки ви довідалися про батькову адресу в Парижі?
•— Найшов Альбер.
— Стежив?..
— Так. Ми обмірковували вдвох, яким побитом батько заробляє гроші. Вирішили, що Альбер ходитиме назирці.
— Що він викрив?
— Найперше, що батько мав кімнату на вулиці Ангулем. Далі, що він зовсім не займався страхуванням, а швендяв по Великих Бульварах і сидів на лавках. Зрештою...
•— Що зрештою?
-— Мав коханку.
— Ви бачили її?
— Альбер показав мені місце, де вони зустрічалися.
•— На бульварі Сен-Антуан?
— Так. У кав'ярні. Я прийшла туди ніби ненароком і заглянула всередину... Я не мала .часу її роздивитися, але побачила, що вона так само негарна, як і моя мама...
— Потім ви пішли на вулицю Ангулем?
— Так.
— Погрожували йому?
— Ні. Я вдала, що згубила конверта з післяобіднім виторгом і що мене виженуть із контори, якщо не знайду грошей. І дода-ла, що мене вважатимуть за злодійку.
— Як він повівся?
— Здавалося, збентежився.
— Альбер теж бував у батька?
— Я боюся за Альбера.
— Ви знаєте, куди він зник?
— Ні. Альбер переконаний, що його звинуватять в убивстві.
— Чому?
— Бо він ходив на вулицю Ангулем...
— Який у вас доказ, що не він убив?
— А нащо ж йому це робити?
І вона докинула спокійним тоном:
— Я могла б зажадати від батька стільки грошей, скільки б нам заманулося.
— А коли б батько відмовив?
— Не відмовив би. Досить було б, щоб Альбер нахвалився розповісти про все моїй матері.
— Ви не бачилися з батьком у день його смерті?
— Ні.
— І Альбер?
— Я майже певна, що ні. У пас нічого не передбачалося на той день. Пообідали разом, як завжди. Альбер не згадував ні про що.
— Вам відомо, де батько ховав гроші?
— Він ховав їх у своїй кімнаті в Парижі.
— На верху шафи з люстром?
— Звідки пан це знає?
— А ви?
— Коли я прийшла якось просити у нього гроші, він став на стілець і зняв із шафи конверта, в якому лежали тисячофран-кові банкноти.
— Багато?
— Грубенька пачка.
— Альбер про це знав?
— Це не привід, щоб вбивати. Я певна, що він цього не робив.
— Значить, Альбер і ви шантажували батька з тим наміром, що коли матимете досить грошей, то втечете до Південної Америки.
Моніка не поворухнулася.
— І хоч як ви підглядали, але так і не дізналися, де ж бать-' ко добував гроші.
— Ми не дуже старалися.
— Розумію, важливі лише наслідки. Я дуже хотів би побалакати з Альбером.
— Коли б це тільки від мене залежало, він був би тут завтра вранці. Дурний. Я певна, що ховається десь і трясеться зі страху. Я можу йти?
— Не затримую панну.
Коли Моніка пішла, Мегре схаменувся, що забув запитати про одну деталь. Він подзвонив до фірми "Жебер і Башельє".
— Я хотів би поговорити з панною Монікою Туре.
— Хвилинку. Здається, вона саме повернулася.
— Алло! — пролунав голос Моніки.
— Хай панна не тішиться. Це не Альбер, а комісар. Я забув задати одне питання. Хто з вас переховує гроші?
— Я.
— Де?
— Тут. Я маю бюрко, замкнене на ключ.
— А в нього є гроші при собі?
— Певне, небагато.
— Дякую. Це все.
Люкас давав йому знак, що хтось просить його до іншого апарата. Мегре впізнав Лапуентів голос.
— Дзвониш із вулиці Ангулем? — здивувався комісар.
— Ні, від Марієтти. З пивнички на розі.
— Що чути?
— Не знаю, чи це сталося навмисне, але я хотів би вас попередити. Кімнату ми застали прибрану. Підлогу і меблі натерто, речі вичищено.
— А верх шафи?
— Також. Мені здавалося, що баба поглядає на мене глузливо. Я спитав, коли прибирали. Вона відповіла мені, що вчора була прибиральниця, котра приходить двічі на тиждень...
— Де Моерс?
— Ще нагорі. Він дивиться, чи не лишилося відбитків, але поки що нічого не знайшов. Прибиральниця добре попоралася.
— Запитай про ім'я та адресу тієї прибиральниці і відшукай її. Хай вона тобі розповість, як це сталося, хто їй загадав прибирати і хто був у кімнаті, коли вона працювала,
Мегре пішов до кабінету шефа.
І враз задзвонив телефон. Шеф зняв трубку.
— Так, він тут,— і, звертаючись до Мегре, сказав:—Це до вас. Неве когось привів і квапиться показати свою здобич.
У передпокої Мегре побачив збудженого інспектора Неве. Він
стояв коло стільця, на якому сидів хирлявий і блідий чоловічок непевного віку. '
— Хочеш найперше поговорити зі мною? — спитав він інспектора.
— Ні, було б необережно залишити цього спритника без опіки хоч би на хвилину.
Тільки тоді Мегре помітив, що чоловікові надіто наручники.