Хто убив Луї?

Сторінка 10 з 14

Жорж Сіменон

— Ви спитали пана Луї, хто то був?

— Він відповів мені, що на лавах є всякого люду і це, власне, забавно.

Вийшовши від неї, Мегре звелів одвезти його на набережну дез'Орфевр.

Він не зайшов одразу до свого кабінету, а подався до відділу моральної поліції.

— Знаєте таку собі Марієтту або Марію Жібон? Я хотів би, щоб заглянули до картотеки.

— Молода?

— З п'ятдесят років.

Інспектор присунув скриньку з пожовклими та припалими порохом карточками. Шукати довелося недовго. Дівчина з прізвищем Жібон, родом із Сен-Мало, від одинадцяти років фігурувала в тій картотеці. її двічі затримували за обкрадання гостей.

— Сиділа?

— Випускали за браком доказів.

— А пізніше?

— Зачекайте, будь ласка. Я візьму іншу скриньку.

Інспектор знайшов її слід у свіжішій картотеці, але й та була десятирічної давності.

— Перед війною вона була помічницею масажистки на вулиці Жертв. Тоді вона жила з таким собі Філіппом Наталі, якого засуджено на десять років за вбивство.

— Наталі на волі?

— Помер у Фонтевро.

Ці відомості, власне, нічого не давали.

— А тепер?

— Не знаю. Якщо й вона не померла...

— Не померла.

— Очевидно, дійшла до розуму.

— Вона здає кімнати з меблями на вулиці Ангулем, але не зареєструвалася в Нагляді за готелями. У неї мешкають дівчата, але я не думаю, щоб вони промишляли вдома.

— Розумію.

— Треба почати стежити за тим будинком і добути відомості про мешканців.

Як тільки Мегре зайшов до свого кабінету, прочинив двері Люкас.

— Що чути?

— Це не стосується телефонних розмов. Але сьогодні вранці стався цікавий випадок. Якась пані Тевенар, що мешкає зі

своїм небожем на вулиці Гей-Люссака, вийшла з дому. Коли вона повернулася ї відчинила комору, щоб сховати покупки, то помітила, що ковбаса зникла. Дві години тому ковбаса там висіла. Потім під небожевим ліжком вона знайшла чужого носовичка та хлібні крихти*

— Що робить небіж?

— Його звати Губер, Він студент. Оскільки Тевенари неба-" гаті, він працює цілий день продавцем у книгарні на вулиці Сен" Мартен: Ви розумієте?

— Альбер Жоріс приятелює з ним?

— Так. Це Жоріс ублагав Губера сховати його на кілька днів у своїй кімнаті.

— Під яким приводом?

— Ніби він посварився з родичами, і батько був такий лю*

тий, що міг би його вбити. , '

— Він провів дві доби під ліжком?

— Лише одну добу. Першої ночі він Тинявся по вулицях. Шмаркач, певно, знову вештається містом"

— Він має гроші?

— Губер Тевенар цього не знав"

— Ти дзвонив на вокзали?

— Усе готово, шеф. Я б здивувався, коли б його нам не привели до завтрашнього ранку..,

— Сантоні немає в кабінеті?

— Я не бачив його від ранку*

— Напиши йому записку, щоб він завтра вранці чатував при вході до фірми "Жебер і Бащієльє". Коли панна Туре при^ йде, хай її припроводить до мене*

— Сюди?

— Так, до мого кабінету...

Розділ шостий

Прохачі

— Що вона робить?

— Нічого. Сидить випростана, голову задерла і дивиться пе" ред себе.

Телефон на вулиці Ангулем уперто мовчав*

Неве, котрий з колегою навперемін стежив за її будинком, не помітив нічого незвичайного.

Щодо Альбера Жоріса, то було відомо, Щр другого дня о шостій вечора він перебував ще у Парижі. Постовий Дамбун, котрий, як усі поліцаї, отримав опис особи молодика, вздрів його о тій годині на розі майдану Кліші і бульвару, коли той виходив з бару. Жоріс дав драла, пірнувши в юрбу. Власник винарні сказав, що його відвідувач по телефону не дзвонив, з'їв п'ять крутих яєць із булочками і випив три склянки кави. Він мав вигляд зголоднілого.

Лишався ще ніж. Ранковою поштою дістали листа від фірми, яка виробляла ті ножі.

В листі зазначалося, що як показує номер, вибитий на колодочці, ніж, знайдений на бульварі Сен-Мартен, був серед товару, надісланого чотири місяці тому оптовикові в Марселі.

— Що маю робити, шеф? — запитав Жанв'є, який займався цим ділом.

— Попередь Марсель. Далі візьмеш із собою Моерса або когось іншого з лабораторії і підете на вулицю Ангулем. Нехай Моерс візьме всі відбитки пальців, які знайде в кімнаті. Не забудьте оглянути верх шафи з люстром.

Моніка чекала весь цей час.

Без чверті одинадцять Мегре сказав нарешті:

— Запросіть її.

Він зустрів Моніку стоячи.

— Будь ласка, сідайте.

Вона сіла, поправила волосся і поклала торбинку на коліна. Мегре зайняв своє місце, підніс люльку і буркнув, перш ніж її запалити: •

— Дозволить панна?

— Мій батько курив.

— Я хотів би, зрозуміло, поговорити з панною про батька.—• Вона кивнула.— А також про вас... Ви дуже любите матір, пан-' но Моніко?

— Ні.

— Хочете сказати, що ви не мирите?

— Ненавиджу її.

— Чому?

Вона легко здвигнула плечима.

— Пан був у нас дома. Бачив її,

— Що ви маєте на увазі?

— Моя мати думає тільки про себе та про свою старість.

— А батька ви любили?

— То був бідолашний чоловік.

— Як ви це розумієте?

— Він не робив нічого, щоб змінити наше життя.

— Коли ви довідалися, що батько вже не працює на вулиці Бонді? — спитав комісар.

Він чекав якоїсь несподіванки, але помилився. Мабуть, вона передбачала це питання і вже заздалегідь приготувала відповідь.

— Приблизно три роки тому. Я не знаю достеменно. Це бу-ло начебто з січня. Був мороз. Фірму "Каплан" зліквідовано наприкінці жовтня. У січні й лютому батько ще шукав роботи. Настав час, коли він, вибиваючись уже з грошей, насмілився, хоч і неохоче, позичити у панни Леонії та старого бухгалтера.

— Батько сам сказав вам про це?

— Ні. Це сталося простіше. Мені довелося йти до клієнтки, перукарки за професією, що мешкала в тому самому будинку, де працював батько. Я заглянула на подвір'я. Вже смеркло, а в будинку світло не горіло. Здивована, я звернулася з питанням до двірнички і довідалася, що фірми "Каплан" уже немає.

— Повернувшись додому, ви сказали про це матері?

— Ні.

— А батькові?

— Він не сказав би мені правди,

— Ви стежили за ним?

— Так.

— Що він робив того дня?

— Заходив у кілька контор. Потім подався до дверей редак-* ції якоїсь газети, щоб прочитати дрібні оголошення. Я збагну-* ла, що він шукає роботу...

— А проте ваш батько наприкінці кожного місяця приносив платню.

— Це мене, власне, й дивувало. Щоразу я сподівалася, що він прийде з порожніми руками. Батько ж, навпаки, одного дня заявив матері, що зажадав надвишки і отримав її.