— Чого пан, власне, хоче?
Мегре й собі витягнув фотографію пана Луї,
— Ви його знаєте, правда?
— Так. Зрештою, ви б про це довідались.
— З якого часу він жив тут?
— Два роки. Може, трохи довше,
— їх у вас багато?
— Жильців? Будинок надто просторий для самотньої жінки,
— Скільки ж?
— Зараз троє.
— І одна кімната вільна?
— Так.
— Що вам відомо про пана Луї?
— Це був спокійний чоловік, не завдавав жодного клопоту. Оскільки він працював уночі...
— Пані знає, що він працював?
— Я про це в нього не розпитувала, він виходив увечері і повертався вранці. Сон його був короткий. Я часто казала йому* що треба більше спати, але, здається, всі нічні працівники такі.
— Він приймав у себе чорняву жінку середніх літ?
— Гарна жіночка. їй над сорок, але вона вміє про себе дбати.
— Часто приходила?
— Три або чотири рази на тиждень.
— Вам відоме її ім'я?
— Я називала її панею Антонїною.
— Маєте її адресу?
— Я про це в неї не питала.
— А хто ще до нього заходив?
— Недавно хтось про нього питав кілька разів,
— Молода дівчина?
— Так. Вона нагору не підіймалася. Просила мене передати, що чекає його.
— Назвалася?
— Моніка. Вона стояла в коридорі і не хотіла навіть зайти до вітальні.
— Хто ще навідувався до нього?
— Якийсь юнак. Він у пана Луї сидів хвилин з десять.
— Давно де було?
— У серпні. Пригадую, була спека. А якось прийшли разом. Піднялися сходами, і зараз же юнак пішов.
— Це все?
— Мені здається, що й цього багато. Пан захоче зійти на* гсру?
— Авжеж...
Розділ п'ятий
Вдова поліцая
Меблі в кімнаті були, мабуть, куплені з торгу. Зроблені солідно, з горіхового дерева. Впадала в око велика шафа з дзеркалом.
— Хто тут прибирав?
— Пан Луї слав постіль, розставляв речі і витирав порох. Раз на тиждень я мила підлогу.
У кімнаті був зразковий лад; кожна річ лежала на своєму місці і на меблях не виднілося пилу.
Фотель пана Туре був присунутий до вікна. Поряд на круглому столику стояла оправлена в рамку фотографія сорокалітньої чорнявої жінки. її вигляд збігався з описом, який зробив продавець ювелірного магазину.
— Це вона до нього ходила?
— Так.
Мегре приставив крісло до шафи з дзеркалом і оглянув верх. Шафу покривав грубий шар пилу, але на ньому виразно відтиснувся чималий-прямокутник, слід якогось предмета: великого конверта або книжки.
— У нього був ключ від кімнати?
— Був, але йдучи, він залишав його в мене,
Мегре вийняв з рамки знімок пані Антоніни.
— Ви маєте телефон?
— Бастілія 22-51.
— Ваше ім'я?
— Марієтта Жібон.
— Дякую.
Під зливою, що ніяк не вщухала, Лапуент і Мегре пірнули до автомобіля.
— Під'їдь до рогу вулиці,— кивнув водієві Мегре і, звертаючись до Лапуента, мовив: — Повернешся назад. В кімнаті нагорі я залишив люльку.
— Навмисне?
— Так. Забавиш Марієтту на кілька хвилин, а потім прийдеш до мене.
Сам Мегре кинувся до телефону і зв'язався з П. Ж.
Це ти, Люкасе?.. Треба негайно налагодити підслухувана кя номера: Бастілія 22-51.
— Ось ваша люлька, шеф.
— Ти не застукав її на телефонній розмові?
— Не знаю. Вона розмовляла з двома жінками.
— Добре. Побачимося на Ке дез'Орфевр сьогодні по обіді.
Комісар назвав водієві адресу Леонії, вулицю Кліньянкур.
Дорогою прихопив коробку шоколаду.
— Для вашої матері,— сказав він Леонії.
— Ви й про неї подумали.
— Я хочу показати вам цю фотографію.
Леонія глянула на неї і одразу сказала:
— Це пані Машер!
Мегре відчув задоволення.
—■ Звідки ви її знаєте?
— Вона працювала в Каплана. Недовго, щось близько семи місяців. Це дружина поліцая, я її добре пам'ятаю.,,
— Чому вона покинула роботу?
— Наскільки мені відомо, її мали оперувати.
Комісар вискочив з крамниці.
— До префектури.
Мегре зайшов у відділ кадрів і спитав про Машера. За кіль-* ка хвилин він знав, що поліцай Машер загинув два роки тому Э якійсь вуличній колотнечі. Він мешкав тоді на алеї Доменіль. Вдова отримала пенсію. Дітей подружжя не мало.
Мегре занотував адресу. Щоб вигадати час, він подзвонив до Люкаса.
— Вона нікуди не дзвонила?
•— Поки що ні.
— І до неї ніхто не дзвонив?
— Дзвонили, але не до неї. До дівчини Ольги..,
Мегре знову сів до чорного автомобільчика.
— Алея Доменіль.
Вона виглядала так, як на фотографії, і так, як її описав продавець у ювелірному магазині: висока і дужа, спокійна ї стрцмана.
•— Я прийшов, щоб побалакати про Луї.
— Я цього сподівалася.
Хоч вона була смутна, але трималася хоробро.
— Ви приятелювали з Луї?
— Він мене дуже любив. Він ніколи не був ЙШЛЙВИЙ.
— Ви не довідалися, що він робив?
— Ні. Я не дійшла до того, щоб його розпитувати...
— Він не розповідав про свою дружину і дочку?
— Часто про них говорив.
— Що саме?
— Ним нехтували вдома... Докоряли, що він усе життя вдо=* вольнявся нудною посадою комірника.
— Чи ви ходили до нього на вулицю Ангулем?
— Так. Він хотів, щоб я побачила, де він прбвбдив свій час. Називав норою і дуже нею пишався.
— Він не казав, навіщо найняв кімнату в місті?
— Щоб мати куточок для себе хоч на дві годйнй протягом дня.
— Ви стали його коханкою?
— Я ходила до нього частенько.
— Він дарував пані коштовності?
— Півроку тому купив мені сережки, а недавно перстень, і все.
— Де ви зустрічалися?
— Майже завжди в нашій кав'ярні, а іноді на розі вулиці Сен-Мартен і бульварів.
— Він точно приходив?
— Завжди. В понеділок було холодно й хмарно. Отож ми пішли в кіно.
— На бульварі Бон-Нувель?
— І про це пан знає?
— О котрій ви розлучилися?
— Коло четвертої, за півгодини перед його смертю, якщо те, що пишуть газети, правда.
— Ви не знаєте, він домовлявся про якусь зустріч?
— Він нічого мені не казав.
— Не розповідав вам про своїх приятелів, про" людей, з яки* ми спілкувався? —
Жінка заперечливо хитнула головою.
— Луї ніколи не казав про розлучення, щоб одружитися з вами?
— Він надто боявся жінки.
— І дочки також?
— Дочку він любив.
— Ніколи його не заставали на лаві?
— На лаві? — перепитала жінка. Вона завагалася.— Єдиний раз, коли я ходила вранці на базар. Він розмовляв з якимось худим чоловіком, що справив на 'мене дивне враження.
— Чому?
— Бо скидався на циркового блазня або якогось коміка, що змив свій грим. Я не додивлялася до його обличчя. Зауважила, що черевики у нього були стоптані, а штани пошарпані.