Галю, вогняна перелеснице! Ще кілька літ, і ти станеш дивовижною красунею. Захоплені погляди супроводитимуть тебе, від них танутиме твоє серце. Не поспішай вручити долю свою першому-ліпшому закоханому. Будь ощадливою в цьому польоті, долети до свого омріяного вирію. Тільки коли стрінешся з вірними очима друга, махни йому крилом: я твоя! Лише тоді…
Іванка Черпінська. Блакитноока русява гуцулочка. Її тата замучили польські жандарми. Мама — революціонерка, перебралася через кордон, лишила доньку тут, а сама знову пода-лася в Західну Україну. Назад вона не повернулася: дійшла звістка, що її вбили під час страйку робітників у Станіславі. Іванці про те не сказали, і вона палко вірила, що мама десь далеко виконує важливе завдання, що вона визволяє маленьких дітей з неволі й гніту, що настане день, і вона знову почує любий голос, поїде з мамою в мальовничі Карпати, які вже стали вільними, які так часто маряться їй у снах.
Іванко, чічко гірська! Я допоможу тобі повернутися в рідні краї, пройти широкими по-лонинами, послухати чаклунські пісні вікових смерек. Я хочу, щоб дитячі сни збулися, щоб дух правічних Карпат прийняв тебе до свого лона, як вірну улюблену доню. Тільки бережи мрію, Іванко. Бережи казку старої Говерли, яку тобі розповідала рідна матуся.
А казка та дивна й чарівна. Розповідає вона про те, як у прадавні часи кордони Русі оберігали могутні витязі — мандрівні лицарі. Сильні вони були й незламні єдністю своєю, чистотою, безстрашністю, вірністю. Де лише з’являлась ворожа навала на рубежах землі рідної, як туди одразу мчала сила лицарська й зупиняла чорну силу, захищала рідних людей від полону й ганьби.
Так було довго, віки.
Та одного разу від заходу сонця прибули до лицарів посланці чужинських земель. Їхній повелитель пропонував дружбу й спілку. А на знак правди й твердого слова віддавав свою єдину доньку в жони старшому лицареві — Говерлі.
Чарівна була чужинецька княжна. Струнка, як смерічка, ніжна, мов світання весняне в горах, прегарна личком, мов зоря вечірня. Лише блакитні очі її були сповнені прохолоди, мов снігові шапки на верхів’ях Карпат.
Покохав лицар Говерла чужинецьку принцесу, запала вона йому в серце. І запитав він вірних братчиків, вояків мужніх:
— Чи брати мені в жони княжну західну? Що скажете ви, побратими любі, незрадливі?
Мовчали звитяжці, опустивши очі долу. Довго мовчали. Лише наймолодший з них зрештою сказав:
— Досі воля нашого народу була під захистом наших мечів. На що тепер сподівається наш старший побратим Говерла?
— Хочу миру між нами, — твердо сказав Говерла, — Хочу, щоб єдина кров стала у нас і в них. Народиться у мене син від княжни чужинецької — стане запорукою вічного миру.
Не зронили більше й слова звитяжці, лише очі їхні затуманилися від суму, як полонини гірські в час грози. Та й що було казати Говерлі, коли зіниці його втоплені були в блакитно-крижаних очах нареченої?
Бучне весілля відгуляли західні посланці. Пили й побратими чашу хмільну, та не тан-цювали, не співали веселих співанок, як то завжди водилося в горах Карпатських.
Минали літа. Народився у жони звитяжця найстаршого прегарний син. Мирославом на-рекли його в знак вічної спілки між колишніми ворогами. Побудував Говерла жоні й синові палац розкішний серед гір, сам часто пропадав біля них, втішаючи серце своє іграми дитя-чими, ласкою жіночою, мріями солодкими.
А побратими блукали горами, степами, проганяли з кордонів Русі кочових напасників, сумували за давніми часами, коли ще хитрість ворожа не роз’єднувала їх із старшим побра-тимом.
Виріс Мирослав. Став сильним, мужнім звитяжцем. Брав його батько в походи, на герці. І всюди, з найлютішої січі, виходив юний лицар переможцем. Пишався Говерла сином, милувався ним. І лише вірні побратими бачили те, чого не хотів бачити батько: холодний блиск блакитних очей дістався легіню у спадок від матері, щось недобре на дні їх таїлося.
Одного разу попросила жона, щоб одпустив Говерла її з сином до батька, повелителя західного. Згодився старий звитяжець. Незабаром повернулася мати з сином. Оповідали вони про незвичайні багатства столиці чужинецької, про блиск самоцвітів, про коштовність золо-тих виробів, про розкіш палаців, про веселощі тамтешніх володарів.
— Чом би не приєднати край наш до царства західного? — запитувала жона Говерлу. — Станемо жити, як там — розкішно, солодко, привільно.
— Не бути цьому, — твердо й суворо відрізав Говерла. — Наша розкіш — краса гір та лісів. Наше багатство — воля, ще не зламана жодним напасником. Наша мудрість — пісня й казка русинських прабатьків, у яких корінь нашої невмирущості. Хто може висидіти священ-ного птаха Гайстра в чужинецькому орлиному гнізді?
Промовчала жона. А в очах Мирослава спалахнула блискавиця, ніби змах чужинецько-го меча.
Темної ночі з заходу вдерлися до гір орди повелителя підступного. Напали вони на руське побратимство підло, зрадливо. Розпочався бій — кривавий, небувалий.
І в найгрізнішу годину герцю вдарив Мирослав батька свого межи плечі двосічним ме-чем. Загриміли громи у горах Карпатських. Не бувало ще такої зради у священній Руській землі. Глянув грізно смертельно вражений звитяжець на зрадцю, і спопелів від того погляду відступник. Люто кинулися побратими на ворогів, кожен бився за десятьох, славно відомстили вони напасникам за нечувану дворушність. Вигнавши ворогів, спалили братчики гірський палац разом з чужинецькою княжною, де на горе рідному краєві випестила вона гадюче сім’я. Страшним смолоскипом палахкотіла гірська оселя, дивився на неї вмираючий Говерла, прощався з марними мріями своїми. І сказав він тоді:
— Несіть мене, братчики, на Верховину. Замуруйте в найвищу гору. То й буде моя мо-гила. Звідти буду виходити в грозові дні й ночі, оглядати рубежі землі рідної. Гріх великий я вчинив — допустив кров ворожу до чистої крові прадавніх лицарів, вояків вірних і мужніх. Роздори й чвари пройдуть бурею по землі Руській. Рватимуть її чужинці на шмаття, вести-муть у полон наших людей, питимуть кров її дракони темні, невситимі.
Та час настане! Зійде на гору, названу моїм ім’ям, лицар з зіркою на чолі. І тоді знову об’єднається земля наша, буде вона на віки вічні вільна і славна у колі інших народів-братів. Вірте в той час, браття! Готуйте його! Торуйте стежку гірську лицареві волі!