Поховали звитяжці лицаря Говерлу в найвищій горі карпатській, назвали ту гору його ім’ям.
Чарівна леґенда твоєї мами, Іванко. Така може народитися лише в серці волелюбного народу, нескореного віковими потугами чужих і своїх напасників. Глянь — уже заповіт пра-давнього Говерли здійснюється: воєдино збирається земля праруська, українська. І ти, люба лелеко з Карпатських гір, радуєш нас біля стародавнього Дніпра своїми диводзвінними співаночками…
І ще одна дівчинка — Юлія Буйна. Справді, прізвище її дуже відповідає натурі: експан-сивна, гаряча, нестримна. В’ється кучерями чорне, з синім відблиском волосся, ніби у врубе-левського демона, а в поєднанні з блискучими очима чорними та вибухом шалених веселощів це створює незабутнє враження. Коли буває сумно, Юлія може миттю розворуши-ти весь клас, захопити якоюсь милою дрібничкою, повести до лісу, чи на річку, помирити задерикуватих хлопців, які зчепилися в бійці.
Батько Юлін зник, коли їй було три роки, десь повіявся в мандри. Ніякі зусилля міліції розшукати його не дали наслідків. Мама, котра дуже любила батька, важко пережила його зраду, й тяжко занедужала, і вже не могла ні рухатися, ні працювати. Вона жила під Києвом у будинку інвалідів, і ми інколи всім класом відвідували хвору жінку, яка несказанно раділа таким гостям.
Юлю, мій промінчику бунтівливий! Вірю в твою сонячну душу, в твій полум’яний оптимізм, який не пропаде, не щезне в найтяжчих випробуваннях.
Хлопці — то цілком інший світ. І разом з тим — спів’єдиний з першим, дівчачим.
Я згадую перший, другий класи. Як важко було об’єднати такі відмінні душі в спільноту, в духовний моноліт. Було всього — і смикання за коси, і бійки, і їжаки в сумках та вужі під подушками в спальнях.
Але спільна доля, колективна праця, творчість, навчання розмивали стихійні перего-родки відчуження, недовір’я, дитячих образ і ниточки єднання незримо почали проростати між дитячими серцями, міцнішали, вібрували хвилями симпатії й дружби.
Дуже багато допоміг мені в пошуку ключиків до дитячих душ старий кобзар Сміян. Йо-го уроки праці були схожі на якесь музикальне дійство, його прості й щирі слова, які він про-мовляв першокласникам, зібравши їх на пустирі, зарослому бур’янами, заваленому сміттям.
— Гляньте, дітки, — говорив він, — ось перед вами звалище, купа непотрібу. Всі обхо-дять її стороною. А у ваших руках — лопати, граблі. Ось Юля несе в хустиночці жменьку дрібненьких, непоказних зернят квіткових рослин. Все це ніби окремо, розрізнено. І так би воно й було без змін завжди, якби не прийшли сюди ми — творці.
Він почав співати, згрібаючи сміття на купу. Дівчатка кинулися йому допомагати. Потім хлоп’ята вхопилися за лопати, скопували звільнену землю. Так, під пісенний супровід, і посіяли вони на впорядкованому пустирі квіти. Коли скінчилася робота, дід Сміян розчу-лився:
— Ми проспівали пісню праці, діти. Бо справжня праця і є пісня. І всяке діло — пісня, якщо воно сповнене любов’ю до людей. Запам’ятайте це на все життя. Живіть і працюйте так, ніби ви співаєте пісню. Так діяв наш народ навіть у найтяжчі лихоліття.
Щоб підкріпити свої слова, Сміян водив дітей на толоку, й малеча переконувалася в казковій силі єдності праці і пісні. Мої вихованці були вражені ритмом праці десятків людей, котрі натхненно, весело, з піснею й жартами будували хату для свого односельчанина.
— Це взірець того, як люди житимуть при комунізмі, — коротко пояснив дітям дід Сміян після життєвого уроку. — Спливає в минуле роз’єднання, горе, війни, розбій, визиск слабших сильнішими. Прийдешнє, яке ми посіяли у Жовтневі дні, стане епохою радісної, пісенної творчості, коли геній людини стане розкутий і здатний сотворити все, що захоче.
Малюки марили уроками старого Сміяна. Він проводив з ними все літо. В глибині лісів та боліт влаштовував для трудових і військових ігор табір під назвою "Таємничий острів" (звичайно, назва була взята з книг Жюля Верна). Там споруджувались землянки, господарські будівлі, криниця, припасалися картопля й борошно. Ми часто робили вилазки в свій притулок, навіть узимку. Я був радий такому помічникові; маючи добрих наставників, вихованці мої виростали працьовитими й людяними.
Минали роки, й ніжність дівчача почала заворожувати звихрені хлоп’ячі серця. І сила хлоп’яча та гордість стала потрібною для дівчаток, як скелястий захисток от вітру для гірської квіточки. Я намагаюся звести воєдино, сплести в прегарний вінок такі різні, такі несхожі долі, щоб утворити справжнє сердечне побратимство. Чи є завдання прекрасніше? Якщо старий Сміян з дітлахами творить з пустиря прекрасний квітник, то наскільки ж більші можливості у творця вчителя, котрий може з душ вихованців сотворити радісну симфонію любові й дружби? Та чи відповідає цьому наша виховна партитура? Чи відчуваємо ми заздалегідь ті поєднання, які творимо? Чи не стануть вони дисонансом замість консонансу? Як боязно мені інколи торкатися до юних і ніжних сердець — таких оголених, таких напру-жених до дії, таких чутливих до найменшої фальші й брехні!
Вітько Гора — добродушний велет, йому лише п’ятнадцятий рік, а він уже схожий на казкового богатиря Підопригору. Недарма ж, певно, прізвище в нього таке: несе в своєму єстві хлопчина спадок прадідів, дідів — силу могутню, невичерпну. А з нею й те, що майже завжди притаманне добрій силі: любов до праці, сумирність, лагідність. Побачить Вітько, що ковалі у кузні кують сліпучо-білий шмат заліза, одразу ж просить молота, щоб класти в ту вогняну працю частку своєї сили: вузлуваті м’язи горами ходять під шкірою, сірі очі палають натхненням, радість випромінюється кожною жилкою, кожним живчиком тіла. А застряне десь у багнюці машина, Вітькові неодмінно треба підставити своє плече, щоб допомогти водієві вибратися з халепи. Він готовий у будь-яку мить підставити свою спину, хоч би й дівчатам, щоб вони забралися на яблуню, аби лиш відчувати свою потрібність, овою необхідність для якоїсь живої душі.
З легким серцем відпущу тебе в далеку дорогу, Вітько. Багатьом зустрічним ти прине-сеш радість, полегкість, заспокоєння. Іди, мій молоденький велетню, твердо ступай по рідній землі.