Мої відлітаючі пташенята, як бути мені без вас? Це ж перше моє прощання… А скільки ще попереду?
Розлетяться вони по всій країні, мов хмарини у блакитному небі. Ще майже діти, але вже стають на самостійні стежини навчання й праці. Чи витримають їхні крилята суховії життєві й бурі, чи не зламаються від нежданих Ураганів? О, якби міг я заслонити їх від непе-редбачених випадів невблаганної долі!
П’ятеро дівчаток. Семеро хлопчиків.
Рік за роком, день за днем я милувався барвами розквітаючих пелюсток душі, слідкував за несподіваними тривожними зламами сердець, тоненькими хвилями видозмін характерів і вдач. Було всього…
Так, я беззастережно прийняв у своє серце все, що несли мої діти в потаємних глиби-нах, — і добре і зле, бо знав, що лише з нещадної битви протилежностей може народитися щось міцне, прекрасне й цінне, як самоцвіт із неймовірного тиску й пекельних температур.
На мить заплющу очі, й кожне з вас постає переді мною.
Ось Катя Гірка. Дівчина-соняшник. Золотокосе створіння весни з світло-карими прозо-рими очима. Худенька, висока, довгонога. Наливаючись соком життя, стає задумлива й елегійна. Любить історію, кохається в оповідях про героїв прадавніх визвольних воєн та пов-стань — Спартака, Наливайка, Гарібальді. Мабуть, мріє зустріти в житті такого героя. Здійсниться мрія — і народиться диво небувалого світу: палке кохання, великий подвиг, самовіддана праця, ґеніальна поема. А ні, буря тривоги й печалі понесе юнацький човник надії у хаос хвиль, у круговерть урагану, на рифи розчарувань.
Як не допустити такої біди? Хіба не досить лиха звідало юне серце з перших дитячих літ? Мати її померла, ледь народивши дівчинку. Батько-геолог, лишившись вдівцем, уже не одружувався, і як тільки Каті сповнилося два роки, взяв її з собою у нескінченні мандри по тайзі, по горах. Бувала вона і у непролазних сибірських хащах, пробиралася на коні верхи до алтайської красуні Білухи, пливла й на плотах порожистими ріками, ночувала під дивоколом північного сяйва у тундрі, слухала співучу мову багаття — незмінного друга геологів.
Коли Каті минув шостий рік, батько загинув при гірському обвалі. Дівчинка не могла збагнути, чому це її тато навіки залишається під кам’янистим горбиком землі в далекому краю, чому її, самотню й пригнічену, везуть подалі від того місця, де він навіки спочив?
Так вона потрапила до нашого дитбудинку. Спочатку навчалася у підготовчому класі, а потім потрапила до гурту моїх вихованців. Я одразу полюбив золотого соняшника, похмуре дикунча з ручками-цівками, з янґольським личком, зі страдницькими очима — краплинами блакитного неба. Вона, відчувши любов і щирість, швидко відтанула й опромінилась прихо-ваним вогнем ніжності, вічного чекання якогось дива.
Русалочко моя! Ти навіть не уявляєш, скільки ночей я не спав, спостерігаючи в думці кожен твій хибний крок, кожен душевний злам! Сім років щастя й муки. Дякую тобі за них! Дякую, Катю, сонячна доню, полум’яна птахо з казкового краю мрії!
Марта Стеблина. Тихий сумирний підліток. Маленька, непоказна, смаглява. Очі в неї завжди опущені долу, голос негучний, приглушений. Коси попелясті й це ще більше робить її невиразною поміж іншими учнями. Та то лише на перший погляд. А як тільки її щось зацікавить, темно-русі брови злітають вгору, з-під них спалахують вогники, уважні ясно-сірі очі, суворі й ніжні водночас.
Марта мовчазна й відлюдкувата. Навіть на екскурсіях до лісу чи в полі вона завжди трохи збоку, оддалік від інших дітей. Коли дівчата сплітають вінки чи збирають гербарій, Марта квіток не рве, а тихо бродить між житами, пестить ніжні волошки пальчиками, щось шепоче їм чи, може, співає.
Батька дівчинка не знає, матір-учительку в роки колективізації вбили куркулі. Сироту взяли далекі родичі, сяк-так прогодували до трьох років та й послали пасти гусей, полоти бур’янці на городі. Я зустрів її під тином у канаві, де вона їла чорний достиглий пасльон. Залякана малесенька замазура. Поманив її пальцем. Вона заперечливо похитала голівкою і злякано присіла у бур’яні.
— Того не можна їсти, — сказав я. — Тобі може стати погано.
— Не, — засміялася дівчинка. — Я їм од пуза, і нічого нема.
— А чого ти така замурзана?
— Ги, — прозвучало у відповідь.
— Де твій тато?
Дівчинка глянула на мене з-під лоба, витерла рукавом брудної сорочечки цоса й нічого не відповіла.
— А мама в тебе є?
— Нє, — мовила вона сумно. — Маму вбило.
Того ж вечора я забрав Марту від сварливих родичів до дитбудинку. Як вона боялася білого простирадла й чистої кімнати! В перші дні втікала до саду чи лісу, лазила в чагарях, видлушпуючи з землі коріння козлика, вночі заривалася в копицю сіна, змушуючи учителів та вихователів до півночі шукати її.
Та минули дні, місяці, роки. Ти, мій непоказний скарбе, тужаво й міцно вростав у мою душу своєю вірністю, спокоєм, незламністю в слові, чутті й дії. Я на тебе міг покластися у всьому: ти легко вивчала найважчі уроки, ти у мандрах несла найбільші рюкзаки, не промов-ляючи й слова про втому, хоч втомлювалась, я це бачив, до краю. Ти мирила хлопців та дівчат, коли вони зчіплювались у своїх дитячих, але вельми серйозних для них сварках та конфліктах. Ти залюбки чергувала в школі за інших дівчат, котрі любили поспати вранці. Ти була, як повітря, потрібна усім, тим повітрям, яким усі дихають, але якого ніхто не помічає.
З сумом і радістю відпускатиму тебе в нескінченний політ: ти священний птах-лелека, що приносить людям щастя й здійснення бажань. Марто, незабудко моя, буду втішений, як-що згадаєш ласкавим словом свого вчителя на тернистім шляху життя.
Галя Кревна. Чорноока, чорнокоса тремтлива лань. Гаряча, палка й чутлива до неймовірності: її може образити найменший неделікатний натяк, грубе слово.
Мати її підкинула в дитясла ще немовлям, і тому Галя особливо гостро реаґувала на книги й бесіди про знедолених матерів та покинутих дітей. Здавалося б, дівчинка мусила зненавидіти матерів, котрі залишають сиріт напризволяще. Та де там! Вона напам’ять вивча-ла поеми Кобзаря про покриток, про наймичку, про гірку долю жінки, дівчини, коханої. А ще любила Галя маленьких дітей. Вона вміла подружитися з першими-ліпшими дикунчатами посеред шляху, які бавляться пісочком та пилюгою попід тинами, ліпила їм казкові вежі й палаци з тужавого глею, майструвала літаючих голубів з паперу. Я знаю про те захоплення дівчинки і втішаюся потайки, вірячи, що з Галі вийде справжня вчителька, котра замінить своїм вихованцям і матір, і батька.