У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий. Не злякалася Оленка першої бурі. Так мусить бути завжди.
Дід привеслував до борту їхньої плоскодонки, скомандував:
— Перелазьте в мій човен. Живенько. А то ви, бачу, задубіли. Ого — повно води. Обе-режно, Оленко, щоб не перевернулись! Сідай сюди. На, замотай ноги, зігрівайся… Давай і ти, козарлюго. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Де ти взяв її?
— Одбив. Там, у посадці. Якось негарно, та тільки що ж було робити? — виправдову-вався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?
— Що, гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися.
— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — спантеличено озвався Ми-кола. — Ви жартуєте?
— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись, коли й як… Скажімо, під час війни, у ворогів…
— Тоді і вбити теж?
— Та що це тебе на філософію потягло, — спохмурнів дід. — Я так гадаю, що тепер га-рячого слід випити, а не філософствувати. А щодо човна, не турбуйся. Переправимо цю тру-ну назад, ніхто й не помітить.
Микола сів на весла, гріб щосили. Човен упевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу. Оленка, загорнувшись у плащ, щасливо всміхалася. Її заколисував приглушений голос цього незнайомого діда. Намагалася в пітьмі розгледіти обличчя, але вловлювала тільки жилаву, гнучку постать, що ритмічно розхитувалася на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів.
В’їхали у якесь гирло річечки, під прихисток древнього лісу. Тут вітер затихав, розвіявши свою силу на широкому просторі розкутої ріки. Човен тицьнувся в берег.
— Де ми? — сонно прошепотіла Оленка.
Дід допоміг їй встати, вивів з човна.
— Бідна горличка. Задрімала. Нічого, вже недалечко. Ходіть за мною. Я тут знаю сте-жечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить.
Йшли зачарованим лісом, мов у казку потрапили: в кущах гралися мавки, русалки, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттями пролітали повітрулі, розхитуючи віття сосон та дубів. Оленка прислухалася й не прислухалася до голосів стихії, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда й Миколи:
— Ви давно повернулися, діду?
— Завтра вже тиждень.
— Тяжко там було працювати?
— Робота знайома. Море я люблю. Та потягнуло до рідного краю. Туга страшна, мов магніт. І за вами скучив.
— Знову будете працювати в дитбудинку?
— Хотілося б. Ходив до Громограя… Він з відкритою душею, а ті, що виїли мене, вперлися, хоч кіл на голові теши. Ненадійний, кажуть. "Містичне мислення", "завихрення всякі", "відхід від проґрами"… Ну та ти знаєш — все те ж, що й було. Громограй каже, що поїде в Київ, там буде клопотатися. А як треба, то й до Москви добереться. Я люблю дітлашню. Для них треба робити все, щоб вони випередили нас.
— Оленка моя — вчителька, діду. Може, ви її познайомите з Громограєм? Добре було б їй у дитбудинку вчити дітей.
— Гарне діло, — схвально озвався голос діда. — Поговоримо. Та й самі погомоните, з ким треба, б районі. Часу доста, встигнете. Ну, ми з тобою заговорилися, а он уже й хата не-далечко. Голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідолашне. Веди її.
— Діду, я забув спитати: як ви взнали, що ми приїхали? Що ми пливемо?
— Дуб нашептав, — засміявся дід.
— Жартуєте?
— Чого ж… Природа багато чого підказує нам. Хіба ти забув, як я тебе вчив розмовля-ти з деревами й травами. Ще в дитинстві?
— Не забув, діду. Пам’ятаю. Тільки ж я не думав…
— Всяка гра переростає в щось велике й важливе, — загадково відповів дід. — Спочат-ку дитя ліпить пасочки на березі ріки… а потім — палаци.
Оленка прислухається до химерної розмови, дивується. Невже це не сниться? Чи вона потрапила до краю добрих гномів і фей?
— Марусю! Марусю! — загукав дід. — Зустрічай гостей, чуєш?
З-поміж дерев виникла хатка, оточена високими деревами. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать літньої жінки.
МАТИ
— Хто там?
— Добривечір, мамо.
— Синку, Миколко!
Навіть у темряві сяють очі матері, щастям опромінюється добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.
— Це, мамо, наречена моя, — пояснює Микола. — З Києва.
Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку. Його матір. Від неї пахне квітами й землею.
— Як звати тебе, невісточко?
— Оленкою.
— Та ти зовсім зморилася. Прошу до хати.
— Стели їй, Марусю, на ліжку, — тихо озвався дід. — А Микола ляже в клуні, на сіні.
— А ви ж куди? — занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повертається на-зад. — Може б, повечеряли.
— Потурбуйся краще про Оленку, — почулося з сутінків. — А я одправлю вашого ко-рабля.
Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла її в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї сновидінь.
А мати, засвітивши каганець, дивилася на її бліде личко, довгі вії, розтріпану золотисту косу і шепотіла Миколі:
— Королівна. Як намальована. Тільки ж чи звикне вона до села? Мабуть, мазана, го-родська?
— Ні, мамо, вона хороша. Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово.
— Завзята… Ну, ви ж хоч розписані?
— Ще ні, мамо. Ми втекли…
Мати сплеснула руками, злякано глянула на сина.
— Що ти мелеш? Звідкіля втекли?
— Її батьки не хотіли віддавати за мене. От і втекли.
— Он Миколо, Миколо. Щось як устругнеш, то й пальці знатні Привіз дівчину, а як щось трапиться, та розійдетесь? Тільки зведеш, неславу пустиш.
— Як це можна, мамо? Та я за неї ладен життя віддати! Та вона найкраща в світі!
— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так ото ж не марнуй часу, та завтра ране-сенько йдіть до сільради. Хай усе буде по закону, як слід.
— Добре, мамо, — радісно згодився Микола. — Зроблю.
— А жити де будете?
— Тут, у тебе, в Сміянах, якщо не проженеш. І працювати будемо тут. Думаю піти в клуб. Поїду в район, домовлюся. Все буде гаразд.
— Добре діло. Тільки ти ж знаєш, які бувають інколи людці… Діда он виїли з дитбу-динку, ще й досі на нього зуба мають. І тобі можуть ногу підставити. От хоч би й теперішній завклубом, Іван Горпинин. Запустив роботу. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають.