— Так він же не має клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу.
— Отож бо. Десь дістав довідку, що хворий, фізичної роботи не можна йому. От і по-ставили на клуб. А він такий хворий, що коли б посмолити руки, то й чорту роги скрутив би. Зледачів хлопець. Певно, сподобалося хропти цілий день. І від цього ласого місця легко не відступиться. Так що ти обережно.
— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає.
— Дай боже. То може ж хоч ти перекуси, а тоді вже й спати.
— Ой, мамо, завтра від’їмо і за вечерю, й за сніданок.
— Ну, то на ряднину. На сіні тобі буде, як у раю. Он уже й зорі потепліли, скоро й світатиме.
— Добраніч, мамо.
— До ранку, синку.
Микола зайшов до клуні, розгорнув сіно, вимостив собі кубло. З насолодою вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною рипіла стара груша. Знемо-жено заплющив очі. "Матусе моя… У твоїй господі все приймає мене, як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же цей край буде любим і подрузі моїй Оленці… коханій моїй…"
ВЕСІЛЛЯ
Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішного рудобрового секретаря Ти-моша Гавриловича. Він їх щиро поздоровив, підморгуючи Миколі й свідкам.
— І де ти таку тільки викопав, хлопче?
— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.
— З Місяця, знацця? Чи, мо з Венери? Дивися, щоб не вкрали!
— А я не спатиму.
— Та з такою навряд чи й заснеш, — чухав руду чуприну секретар, — не дасть заснути.
Оленка червоніла на ці ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися.
Після дружніх привітань молоді пішли селом до материної хати. Оленка була вбрана по-старовинному. Одежу мати розшукала серед свого скарбу, що лишився після покійної баби Настусі, дружини діда Василя. Оксамитовий корсет сидів на Оленці як улитий, окрес-лював високі груди, тонку талію, струнку поставу, гордовиту й величну. Барвистий вйтек з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу молодої.
Майже біля кожної хати тріщали тини, паркани. Дівчата ревниво розглядали "чужу", потай відзначаючи її переваги над сільськими красунями.
Лише деякі їдко кидали вслід:
— Хай би попарилась у полі, попокидала гною — де б і поділися чорні брови, біле лич-ко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, вирядилася, як пава.
— Завидки беруть, — похитували головами літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару.
Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця. Недалеко від материної хати їх зустріла висока чорнява дівчина — схвильована й бліда. Опустивши очі долу, швидко промовила:
— Вітаю тебе, Миколо…
— Спасибі, Катю…
— Я рада за тебе. Ти вибрав гарну дружину. Не думай нічого… Я не гніваюся… Хай вам таланить!
Вона заридала й кинулася геть, у садок, що рожевів, струмився повінню яблуневого цвіту. Оленка злякаио-запитливо подивилася на Миколу.
— Що це, Миколо?
Він стояв сумний і стривожений. Потім узяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:
— Не думай нічого поганого, Оленко. Це сусідська дівчина. Ми з нею дружили з дитя-чих літ. Разом гуляли, вчилися, сиділи за одною партою в школі. Я ставився до неї, як до то-вариша. А в неї, певно, були інші почуття…
На віях Оленки блиснула сльоза.
— Жаль, що наша радість комусь несе печаль, завдає болю. Це сумно, Миколко.
На подвір’ї молодих зустрів дід Василь з кобзою в руках. Тільки тепер, при світлі сон-ця, Оленка могла добре розгледіти його. Високе жовтаве чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо світилися сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Майнувши поглядом по дідовій постаті, Оленка здивовано відзначила, що вбрання було у повній дисгармонії з об-личчям. Ветха, полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі ялові чоботи, старезна смушкова шапка.
Дід, ще не видобувши й слова, пробіг пальцями по струнах кобзи. І знову Оленка, як і вчора в посадці, відчула вражаючу спорідненість музичних акордів із простором, небом, своїм настроєм, з усім тим, що з ними тепер відбувалося. Кобзар дивився на пломенисте коло сонця, що вставало над лісом, і тихо, урочисто співав приємним глухим баритоном:
Човен золотий в океані див,
Зоряне вітрило напинається.
Воротар життя знов у путь відплив,
До землі закохано всміхається…
Розкриває міх зоряний гінець,
Щедро сипле диво-самоцвітами…
А земля спліта сонячний вінець
Травами, деревами і квітами…
Слався, ясний човен кохання,
Ти пливи, пливи в далину!
Даруй надію, даруй світання,
Даруй вам вічную весну!..
Затих останній акорд. Оленка відчула, як по тілу пробігають тривожні й радісні водно-час струмені незримої енерґії. Дід Василь розгладив вуса.
— Діти мої! Я привітав вас сонячною величальною. Хай сонце ясне, оспіване тисячами минулих поколінь, стане свідком вашої радості, вашої любові, вашої вірності. Доки сяє воно над світом, доти хай пломеніє ваше почуття… тобто довіку. Чуєте, діти?
— Чую, — сказав Микола.
— Чуємо, — прошепотіла Оленка, схвильовано переглянувшись з Миколою.
Дід приязно узяв молодих за руки, урочисто сказав:
— Хай незрадлива доля освятить вашу дорогу, любі молодята. Бачу в очах ваших щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке. Але не зважайте на те. Ідіть назустріч негоді, так як учора. Доки іскра у вашім серці не згасне, все зле, навіть смерть, відступатиме перед вами.
Дід почоломкався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку.
— А тепер — ідіть. Там уже чекають гості… і мати.
— А ви куди, діду?
— Я не буду на весіллі, Миколо. Пробачте… Ви знаєте — я не п’ю, а сидіти поторочею серед веселих людей… Ну, ви зрозумієте. Згодом. Отам, під горбом, бачиш димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою.
Дід важко рушив до землянки, ніжно пригортаючи кобзу до грудей. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:
— Чого це ви забарилися? Пора, дітки, до столу.
— Що це з дідом? — пошепки спитав Микола у матері.
Мати розвела руками, у її синіх очах промайнула печаль.