— А хто їх знає. Тепер лов риби заборонено, може, вони просто бояться, от і пащеку-ють.
— Значить, не перевезуть?
— Ці навряд. Треба ждати когось іншого.
Червона куля сонця впала за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися мета-левим блиском. Над лісом дихнув вітер.
Оленка сіла на траву, винувато поскаржилась:
— Я трохи втомилася. І їсти хочу. І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його. Докірливо похитав головою:
— Чому ж ти одразу не сказала? Візьми.
Він добув з торби плаща, закутав Оленку, дав їй пиріжка, купленого у Києві.
— Їж і спочивай. А я пройдусь понад берегом. Може, десь знайду човна.
ВИПРОБУВАННЯ
За півкілометра від шляху, біля куща терну натрапив на дві плоскодонки. Одна — ма-ленька, вутла, з породи тих, що їх називають душогубками. Друга — велика, але стара, аж мохом обросла.
"Мабуть, їй років сто", — подумав Микола, обмацавши ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були припнуті до товстої вільхи. Замки такі, що й ломом не одіб’єш. Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певно, вони поїхали на базар чи ще куди-небудь, і згодом мають вертатись. А втім, хтозна, скільки доведеться чекати. Так ґиґнеш отут серед посадки. Микола пройшов ще трохи. Надибав товстий вербовий корч, який принесло водою до берега. Скочив на нього.
Недалеко від корчаки плавала палиця. Микола вловив її, відштовхнувся від берега. "Пліт" тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребо-нув назад, вискочив на берег.
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, й Оленку. Ні, слід шукати надійнішого перевозу.
Повернув до Оленки, захопивши палицю.
— Знайшов, Миколо?
Хлопець розвів руками:
— Дві плоскодонки є. Та вони припнуті.
— Що ж робити?
— Не знаю. Назад повертати далеко — аж у сусіднє село. Звідти можна було б додзво-нитися до Сміянів. Махи б виїхала. Але тепер пізно вже.
Вітер посилювався. Між деревами котилися хвилі. Згори мрячив дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
— Знаєш що? Давай одіб’ємо одну плоскодонку.
— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.
— А що ж — замерзати? І потім, ми ж нікуди не подінемо її. Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу, кобзу і попрямували понад берегом. Морок скрав вид-нокрай, сутінки насувалися звідусіль, ховали дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розгледів у пітьмі човни, підвів до них Оленку, забряжчав ланцюгом.
— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить.
— Ой Миколо, може, не треба. Це ж погано…
— Е, що буде! Візьму гріх на душу.
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге. Дерево піддалося. Ланцюг з глухим дзенькотом упав на пісок, Микола перевернув плоскодонку, з натугою зіштовхнув її у воду.
— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимося.
Човен заколихався на хвилі. Микола пригледівся. В щілини прудко дзюркотіла вода.
— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо з палицею, а ти, Оленонько, посередині. У мене в торбі є кухоль. Візьми. Будеш ним вихлюпувати воду… і потроху підгрібати.
— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина.
Хлопець одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка: якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає це перше випробування, значить, разом ітимуть до кінця життя.
— Ось тобі "весло", — подав Оленці гілляку. — Сідай. Ти не дивись, що темно. Я на-прямок знаю, не заблудимось!
— А я з тобою, Миколо, нічого не боюся, — пролунало з темряви.
"О пташино моя, мабуть, тремтиш від страху, тільки не хочеш показувати його…"
Речі припасували на передній лавці. Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, спрямував плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човна то в один бік, то в другий.
— Греби з правого боку, з правого — командував Микола. — А тепер — з лівого, з лівого! Так, добре! Куди ти, куди? Перекидай весло на інший бік!
Він, одштовхуючись од вільх, між якими вони пливли, поволі вивів човна на чисту во-ду. Загоготів вітер, зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, сягаючи в човні вже до кісточок. У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалася! Хоч би витримала!
Оленка скулилася на лавці, затерплими руками вихлюпувала воду. Потім кидала кухля, допомагала Миколі гребти. Хлопець оглянувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно, хоч в око стрель. Посуваються вони вперед чи назад — не добереш! Може, просто крутяться на місці?
Та ось палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був поблизу від села. Хлопець полегшено зітхнув.
— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли. Об’їдемо оцей острів… і, вважай, вдома!
Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникало дивне відчуття, яке суперечило тілесній знемозі. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, безжальний вітер! Вона зараз жила таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил. І поруч — він, това-риш і коханий навіки.
В імлі заблимав слабенький вогник. Микола радісно гукнув:
— Бачиш — світиться? То лісництво.
— Бачу, Миколо.
— Бідненька моя! Ти, напевне, замерзла?
— Не турбуйся, Миколо… Я ще й десять кілометрів пропливу…
На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів якийсь зустрічний човен, почувся приглушений голос:
— То ти, Миколо?
— Хто це? — скрикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталася, черп-нула воду. — Діду Василю! Це ви?
— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевер-неш!.. Поцілуватися встигнемо.
— Дід повернувся? — шепнула Оленка.
— Він самий, — щасливо відповів Микола.
— Хто з тобою? — запитав дід.
— Наречена, діду… Оленка.
— Хм… Прудкий. А гарна?
— Найкраща в світі!
— Та відчуваю. Раз поїхала в таку халепу з тобою в оцій-го труні, значить, правильна дівка. А ну греби сюди, ближче.