Клава сердито кинула ножа на стіл, вийшла.
Незабаром до кухні завітав Кирило Степанович. Він навшпиньки пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер долоні.
— Наче ще морозів нема, а надворі холодно.
Він підійшов до крана, почав мити руки.
— Полюшко, — усміхнувся він. — Я голодний.
Поліна Михайлівна кинула на нього невдоволений погляд.
— Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена, а він повіявся десь. Що люди скажуть?
"Імена, — всміхнувся Євген сам собі. — Не люди, одні імена!"
Кирило Степанович старанно витирав руки, добродушно всміхався.
— Полюшко, не гнівайся. У мене велика радість. Відкрито масу спокою у нейтрино. У всякому разі, експеримент проведено дуже коректно, і ми вважаємо, що наші колеґи за кор-доном…
— Чию масу ви відкрили? — неуважно перепитала Поліна Михайлівна.
— Масу нейтрино. Це така елементарна частка, найдрібніша, але вона має велике зна-чення. Раніше гадали, що вона, як і фотони світла, не має маси спокою, а тепер оце відкриття. Це ж епохально! Перевертає всі космогонічні уявлення. Хоч маса й невелика, всього кілька десятків електроновольт, але в масштабах всесвіту це дев’яносто дев’ять відсотків маси. Збагнула? Дев’яносто дев’ять! Те, що ми бачимо, вимірюємо, всі зорі, кваза-ри, ґалактики, метаґалактики, планети, ми з тобою — все це лише піна, а невидимий, ней-тринний всесвіт — глибинний океан, ніби основа буття. Одразу важко й сказати, який це пе-реворот! Але тобі по секрету скажу ще більше, — Кирило Степанович почав говорити голос-ним пошептом, — я підозрюю, що навіть фотони світла, кванти радіації мають масу спокою. От буде закусочка теоретикам. Мізерна маса фотона, я так гадаю, але в сукупності вона є підґрунтям всієї світобудови. Збагнула? Те світло, яке ми вивчаємо, яке мчить з шаленою швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, лише вібрація вакуумної світоносної мозаїки. Ага! Фізики вважають вакуум лише віртуальним океаном потенційних часток, але вони по-миляються: вакуум — правдивий батько всієї матерії.
Сухорляве обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розгладжувалися від задоволення. Євген зиркнув на нього, і йому стало жаль батька. Старий — щирий, хороший чоловік, але перед ким він розсипає перли? А втім, хай виливає свою радість, адже він робить надзвичайно важливе діло, а це головне.
— Дай мені перекусити, а то я вмираю, — попросив Кирило Степанович.
— Не вмреш, за столом поїси, — одрізала мати. — Так де вона та маса?
— Яка маса?
— Ну та, яку ви відкрили?
Кирило Степанович жахнувся.
— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!
— А що я такого сказала? — образилася мати.
— Хіба маса спокою продукт якийсь? Чи банка з ікрою? Ми провели дослід, який дає право твердити, що у. нейтрино є маса спокою. І це дозволяє…
— Ти знаходиш масу спокою для якоїсь паршивої частки, і лише у мене однімаєш його.
Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготав.
— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в ду-ховку. — Дорікаєш мені інститутом, ніби він мені заважає жити. Дають вам лауреатів за всякі там частки! їм видніше! І нам, грішним, приємно.
— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з цим. Здорово грає Оксана. Коли вона буде?
— Незабаром приїде.
— А це хто біля дверей? Женька?
— Атож! Каже, приїхав привітати. Балбес такий. Я вже просила, щоб залишився, де там! Може, тебе послухає?
Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:
— Ну як там… що там у тебе?
Євген усміхнувся. Відповів йому завченою з дитинства формулою:
— Все благо, тату.
— Ну то й добре. Аби благо.
— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення.
— Так, — згодився батько. — Аби благо…
Мати махнула рукою з досадою.
А скрипка вела високу ноту, що тремтливо затихала у високості, заглушена шквалом оплесків.
Оксана завмерла на екрані. Очі її, ясні, великі, чисті, десь у інших світах. Отямилася, глянула на зал, кланяється ледь помітно.
Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:
— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.
Зазвучав джаз. Дисонансом після скрипки прорізали повітря скажені акорди. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють, що це блюзнірство? Святотатство.
Метляють тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай тан-цюють, якщо можуть… Нехай!
Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?
До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, в другій запалену сигарету. Причинив двері, і почав кричати в трубку:
— Ксана! Ґеніально! Неповторно! Ми всі мертві! Гості — покотом! Приїжджай! Чекаємо. Що? Голова болить? Нічого, пройде. Чао! Цілую!
Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він сміє? Чи, може, лише та-ка поведінка для нього характерна?
В двері прослизнула Гера, в’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій спідничці, що облипала її принадні форми. Євген добре знав її, доньку академіка Бабича, батькового товариша. Вона була й на іменинах того злощасного липневого вечора. Дівчина завжди зберігала на личку іронічний усміх, мовби підкреслюючи, що вона тонко розуміє делікатну ситуацію, яка склалася в стосунках між братами.
Гера піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романової. Усміхнулася косувати-ми очима. Роман поклав руку на її стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димком.
— Заборонено! Треба було не поспішати. А тепер ні-ні!
— Любов не знає бар’єрів, — блудливо посміхнувся Роман. — Одне діло шлюб, а інше любов!
— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Гера. — З тобою можна кашу варити.
— Не лише варити, — багатозначно відповів Роман. — І не тільки кашу.
— Ну що ж… Побачимо, побачимо, — захихикала дівчина, пускаючи кільця диму.
— Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся! — сказав Євген, відступаючи від фіранки вікна.
Роман і Гера злякано розскочилися. Побачивши Євгена, засміялися. Старший брат зне-важливо скривився:
— А, це ти? Приїхав-таки, старик? Моралізуєш? Нічого, життя обкатає, збагнеш усе.