Тихо, серце! Не край мені душу, скрипко!
Грім обвалюється на скрипачку. Стогне й вирує зал. Високо здіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Вуста не всміхаються.
Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Жадібна тиша.
Знову чекають невситимі слухачі твоїх чарів, Оксано. Але чому ж плач лунає в просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?
КАТАСТРОФА
Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона, Оксана. Євген пізнає її поміж десятків інших скрипалів.
На вішалці плащі, пальта, капелюхи. Багато гостей, поважних, іменитих. Ясно. Чекають Оксану. Будуть заручини.
Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж, він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. Загорлати "гірко!" Вони цілуватимуться. Боже, для чого я сюди приїхав? Радосте моя, пекучий болю, куди подіти тебе? Навіщо я ворушу лезо в серці, дивлюся в криницю, з якої мені не пити води? В селі було так гарно. Привітні сади, зажурені поля. Нові люди, чудова молодь. Я вже забув, затамував свій біль, а тепер мене знову покликано на глум, на терзання. Писав — радість, а одразу розкис! Чужу біду руками розведу, а свою? Тримай себе в руках, Євгене.
Постояв трохи перед дверима, подумав. Потім рішуче повернув на кухню.
Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась усяка всячина. Клава стояла біля відчинених дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках веле-тенського ножа, ніби списа.
Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила до серця, потрясала глибини єства, зворушувала душу. Оксано, Оксано, чарівнице моя, прекрасна чаклунко, яке бездонне у тебе серце.
Казково-граціозні руки, чутливі пальці, вся постать, ніби летючий птах. Феєрична по-стать. Променисті очі пронизують безмежність, хвилюють небокрай.
Зал заворожено слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня. Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті.
Оксана летить на хвилях пісні у зоряні краї. Плачуть і радіють струни. Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя й сум ідуть поруч. Чую, Оксанонько, ти неспокійна. Я відчуваю твій біль, радосте моя, мій заблуканий пташе.
Грім оплесків у залі. Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана телевізора. Вони схожі на тіні у сутінках кімнати, нинішні гості. Сині тіні. Поміж ними десь там і Роман! Щасливий "суперник".
Знову піднімає скрипку Оксана, починає грати.
Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулася. Уздріла Євгена, зраділа. Її повне добродушне обличчя всміхнулося.
— Голубчику, Євгене, — прошепотіла вона, — повернувся? Змарнів, схуд. Як я за то-бою скучила. Де ти вієшся по світах?
— В селі працюю, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати… Привітати й на-зад…
— "Привітати", — передражнила Клава. — Герой! Таку дівчину випустив, царівну. Кому віддав? Не совісно?
— Клаво, що ти говориш?
— А те, що знаю. Пропаде дівка з Романом. Хіба ти не знаєш його?
— А що я можу вдіяти?
— Ото ж бо. Треба було раніше. Ех!
До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула, сплеснула долонями.
— Ой, Клаво, щось у тебе горить. Мабуть, знову слухала? Про плиту забула?
Клава кинулася до плити, помішала на сковороді, в духовці.
— Так гарно ж як, — виправдовувалась вона.
— "Гарно", — передражнила господиня. — Хай слухають ті, кому належить. А то на кухні смердява.
Вона побачила Євгена, кинулася до нього, обняла, сплакнула. Дивилася в змарніле об-личчя.
— Повернувся, синку? Нарешті!
— Не повернувся, — вперто озвався Євген, — приїхав привітати.
— Ти здурів? — почала пошепки лаятись мати. — Ти в могилу мене заженеш своїми дурощами! Всі діти як діти, а ти завія якась.
— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.
— А ти цить! — насварилася Поліна Михайлівна, страшно витріщивши очі, — Теж філософ знайшовся. Євгене, я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись у місті! Ми все, що треба, полагодимо, влаштуємо тебе, чуєш?
— Мамо! Цього не буде! — Євген одвів її руки від себе. — У мене там робота, дуже цікаві експерименти, прекрасні люди. Будь ласка, не заважай слухати… Прекрасно грає Ок-сана.
— Ґеніально, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксанки вик-лючний дар. Звідки б то?
Мати ж проста санітарка. Гарна пара буде. Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає.
— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитнся.
— Ти наївний. Одному радість, а іншому — злість. Це закон.
Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.
— Ходімо до кімнати, — сказала Поліна Михайлівна. — Чого тут стовбичиш? Там послухаєш. А приїде Оксанка — за стіл.
— Не хочу. Слухатиму звідси.
— Ну, як хочеш. Клаво, не можна разом слухати й готувати вечерю. Доведеться самій. От халепа.
— А чого ж, — знизала плечима Клава, — своя рука вірніша.
— Я знаю, ти рада, щоб менше робити.
— Та чого ви? Самі ж казали.
— Добре, добре, січи цибулю на вінегрет.
— Стукатиме ж, заважатиму слухати скрипку. Євген не чув того безладного діалоґу. Оксанина скрипка царювала в його душі, вела у світ прекрасного, понад лісами, понад лука-ми дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, понад багряними маками.
Мелодіє, царице ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так зрідка вводимо в життя цей потік прекрасного? Чому залишаємо його лише на час відпочинку, для духовного "десерту"? Чому не вводимо чудові мелодійні звучання в працю, в школу, на поля, на стадіони? І не закриваємо туди шляху банальній мелодії, дисгармонійному звучанню.
У Євгенові роздуми вривається гостра розмова:
— Марш, Клаво, до "Кулінарії", там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.
— Дослухати б, — невдоволено пробубоніла Клава. — Музика ж яка — плакати хо-четься.
— Біжи, біжи, — зверхньо кинула Поліна Михайлівна, обпалюючи над вогнем качку. — Музика нікуди не подінеться. Оксана тепер пилятиме свої гами вдень і вночі, ще наслухаєшся. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були.