— Чого сваритеся? — гукнула мати, входячи до кухні. — Женько, Ромо, Герочко, ходіть до столу. Незабаром починаємо. Чого там Оксанка затримується? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть усіх своїми частками та гіперонами з кварками. Люди їсти хочуть, а він їм про кварки та нейтрино базікає.
Гера засміялася.
— Не кварками одними буде сита людина!
— Еге! — підхопив Роман. — Переборщує старий, захоплюється.
— Фізик, а не любиш своєї науки, — обурився Євген. — Де ж твій дослідницький за-пал? Ти ж докторську готуєш!
— Мені ті кварки ось де, — провів Роман долонею по горлу, — стоять, ясно?
— Не треба було пхатися в фізику.
— А куди ж?
— Туди, де ти був би на місці.
Гера, пускаючи дим кільцями, грайливо запитала:
— Підкажи, де наше місце, Женько. Ти ж з пришельцями знаєшся — то, певно, все ба-чиш?
— На Лисій горі, — огризнувся Євген. — На чортячому шабаші!
— Юпітер, ти гніваєшся? — манірно скривилася дівчина, звабливо виставляючи ногу. — Не псуй Ромці вечора.
— Женько! — гукнула мати. — Не забувайся. Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда, сама не своя. Припала до одвірка, не в силах промовити й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози. Поліна Михайлівна кинулася до неї. як вітром знесена.
— Що? Шампанське розбила? Га?
— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.
Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся д неї.
— Що ти сказала? Ти мариш? Яка Оксанка?
— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій! Машина об машину… Недалеко від нас. Швидка повезла її. Бо же ж ти мій!
Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна, заломивши руки, причитувала:
— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали. Таке нещастя. Ромцю, ти куди?
— Та треба ж щось робити? Узнати, що і як.
— А люди? Що люди скажуть? Їм хіба приємно чути отаке? Приготувалися веселитися, а замість того — траґедія. Вечора одміняти не можна. Скажемо, що Оксанка затрималася… по важливій справі. Я сама подзвоню в швидку, все дізнаюся. А ти не кидай гостей! Не мож-на.
Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді чує він ці жахливі слова?
Метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.
— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди?
Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи, стрімголов пустився вниз. Де ти, птахо моя? Де ти, кохана Оксанонько? Оксано, Окса-а-но, Оксано-о-о-о!..
ПОРОЖНЕЧА
Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано оглядалися на нього. Він не звертав уваги на ті погляди, біг вулицею до найближчої зупинки таксі, на пло-щу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:
— Держи злодія! Хапай його!
— Та то п’яний… нализався!
Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Де швид-ка? Здається, на Стрілецькій? Чи ні, десь біля Львівської площі… Як туди доїхати?
На тому боці вулиці стояв тролейбус. Євген метнувся до нього. Дверцята зачинилися перед самим носом. Машина рушила. Євген кричав, махав руками. Не зупинився. Він ледве не плакав. Тепер довго чекати.
Побіг. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі підхопить якась ма-шина. Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть. Міліціонер посварився пальцем з будочки.
Євген знову побіг. Задихаючись, мчав мимо байдужих людей. Мимо кам’яних екзотич-них будівель. Мимо розцяцькованої юрби біля оперного. Мимо гуркоту ґіґантського пус-тельного міста.
Ось і Золоті ворота. Вже недалечко. Вже зовсім близенько. Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя. Я з тобою.
Він уже не пам’ятав, як добрався до станції швидкої допомоги, його відштовхували, не розуміли, про що він говорить.
— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка? Не знаємо, документів не перевіряли. У нас багато нещасних випадків. Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?
— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення? Вона — для мене найрідніша в світі.
— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну ось… знайшов… її відправляють до Жовтневої лікарні на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…
— Лікарю, я хочу її бачити. Лікарю, ви чуєте?
— Ви збожеволіли! Вона ж непритомна. Хто вас допустить?
Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же йому бути?
Оксано, я буду серцем, думкою охороняти тебе від смерті. Я не допущу, щоб ти пішла в морок, у небуття. Я закрию тебе від чорної безодні. Ми ще зустрінемось. Ти ще усміхнешся голубими, як незабудки, очима. Ти ще повіриш мені, зрозумієш, як я тебе кохаю, як бережу тебе в серці.
Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану, сів під деревами. Зго-ри падало жовте листя, в небі купчилися грізні темні хмари. Євген плакав і не соромився сліз. Якесь дівча зупинилося перед ним, здивовано дивилося, кліпало великими, як у ляльки, очима.
Оксано, ти бачиш — доля розлучила тебе з ним. Ти інша, зовсім інша, ти випадково по-трапила у моторошну яму, чуєш? Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, розжену мару й візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну й чисту. Я люблю тебе, Оксано…
Мелодія шоста
БУМЕРАНҐ
ХОЛОД
Тиша. Чому така жахлива тиша? Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.
Де вона? Що з нею? Несила поворухнутись. Руки ніби чавунні. Гарячі струмені прони-зують тіло. Що це — сон?
Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все довкола сіре, невиразне. Зненацька до свідомості донісся страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крики людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала. Концерт, заручини, поїздка на авто і… катастрофа.
Вона жива. Вона в лікарні. А як же Роман? Там же зібралися люди, вони ж чекають її і, мабуть, нічого не знають.
З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Ма-буть, лікар.
— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…