Потім став говорити ксьондз Вишонек.
Колись в Ордені панував послух,—сказав він;— і жодний комтур без дозволу капітулу й магістра не смів нічого робити на свій розсуд. Тому бог і віддав у їхні руки такі великі землі й дав їм таку силу, яка перевищує всяку іншу в світі. Але тепер нема між ними ні послуху, ні правди, ні честі, ні віри. Нема нічого, крім зажерливості й вовчої люті. Як же їм коритися наказам магістра чи капітулу, коли вони й заповідей господніх не виконують? Кожен сидить у своєму замку, немов удільний князь, один одному допомагає робити злочини. Поскаржимось магістрові, а вони відмовляться. Магістр накаже їм віддати дівчину, а вони не віддадуть або скажуть: "У нас її нема, ми її не викрадали". Він накаже їм присягнути, то й присягнуть. Що Нам тоді робити?
Що робити?— сказав пан з Длуголясу.—Нехай Юранд їде до Спихова. Якщо вони викрали її для того, щоб обміняти на де Бергова, то дадуть про це знати, і не комусь іншому, а тільки Юрандові.
— Схопили її ті, що приїжджали до лісового палацу,—сказав ксьондз.
Тоді магістр віддасть їх до суду або накаже сТати з Юрандом на бій.
Вони повинні битися зі мною, бо я перший їх викликав! — вигукнув Збишко.
Юранд відняв руки від обличчя й запитав: — Хто був у лісовому палаці?
Був Данфельд і старий де Леве та два брати: Готфрід і Ротгер,— відповів ксьондз.— Вони скаржились і хотіли, щоб князь наказав вам випустити Бергова з неволі. Але князь, дізнавшись від де Фурсі, що німці напали на вас перші, вилаяв їх і відпустив ні з чим.
Їдьте до Спихова,—сказав князь,—вони з'являться туди. Досі вони не могли зробити цього тому, що зброєносець молодого рицаря викрутив Данфельдові руку, коли возив їм виклик. Їдьте до Спихова, а коли з'являться, дасте мені знати. Дочку вони вам за де Бергова віддадуть, але від помсти я не відмовлюся, бо, викравши її з мого дому, вони образили мене.
Гнів знову почав збурювати князя, бо хрестоносці справді вичерпали його терпіння, і він додав:
— Ну, дмухали вони на вогонь та й дмухали, але кінець кінцем морди собі пообсмалюють,
— Відмовляться,—повторив ксьондз Вишонек.
— Якщо вони скажуть Юрандові, що дівчина у них, то вже не зможуть відмовитись,— трохи нетерпляче сказав Миколай з Длуголясу.—Звичайно, вони не тримають її на пограниччі, а, як слушно вважає Юранд, вивезли її в який-небудь, далекий замок або й до моря, але коли буде доведено, що то вони, то перед магістром уже відмовитись не зможуть.
Юранд почав, повторювати якимсь дивним і страшним голосом:
— Данфельд, Леве, Готфрід і Ротгер...
Миколай з Длуголясу ще порадив послати, бувалих і спритних, людей в Пруссію, щоб вони вивідали в Щит: ні та Інсборку, чи є там Юрандівна, а коли нема, то куди її вивезли. Князь узяв, посох і вийшов, щоб дати відповідні розпорядження, а княгиня звернулась до Юранда, щоб підбадьорити його добрим словом.
— Як же ви себе почуваєте? — спитала вона. Деякий час він нічого не відповідав, немов не чув
запитання, а потім несподівано сказав:
— Наче, мене хто, в стару рану штрикнув.
— Надійтеся на милосердність господню: Дануся повернеться, тільки віддайте їм де Бергова.
— Не пошкодував би їм і власної крові. Княгиня завагалася, чи не сказати йому зараз про
шлюб, але, подумавши трохи, не захотіла додавати нової прикрості до тяжкого нещастя Юранда, до того ж, їй стало чогось страшно. "Шукатимуть вони її вдвох із Збишком, нехай йому Збишко принагідно й розкаже,— подумала вона,— а тепер йому все переплуталося б у голові". Тому вона вирішила говорити про щось інше.
— Ви нас не винуватьте,— сказала вона.— Приїхали люди, одягнені як ваші слуги, з листом, підкріпленим вашою печаттю, в якому написано, що ви сліпнете і хочете ще раз глянути на дочку. Як же було не виконати батькового наказу?
Юранд вклонився їй в ноги.
— Я нікого не винувачу, милостива лані.
— І знайте, що бог вам її поверне, бо око його чатує над нею. Пошле він їй порятунок, як послав на останніх ловах, коли на нас напав лютий тур, а бог напоумив Збишка захистити нас. Сам він мало життям не наложив і потім довго хворів, але мене й Дануську оборонив, за що йому князь дав пас і остроги. Бачите! Над нею рука господня. Певно, що жаль дитини. Думала, що вона з вами приїде, що побачу її, мою милу, а воно от...
Голос княгині затремтів, і з очей полилися сльози. А Юранд, що досі стримувався, раптом вибухнув страшним розпачем.
Він схопився руками за довге волосся й почав битися головою об стіну й повторювати хрипким голосом:
— Боже! Боже! Боже!
Але Збишко кинувся до нього, сильно струсонув його за плечі й вигукнув:
— У дорогу! В Спихов!
XXIX
— Чий то почет? — несподівано спитав Юранд, коли за Радзановом прокинувся від задуми, немов від сну.
Мій,— відповів Збишко.
А мої люди всі загинули?
Я бачив їх мертвими у Недзбожі.
Нема моїх старих товаришів!
Збишко нічого не відповів. Вони мовчки поспішали до Спихова, сподіваючись застати там посланців від хрестоносців. На їх щастя, знову взялися морози, дороги були притерті, і вони могли їхати швидко. Надвечір Юранд знову заговорив і почав розпитувати про тих орденських братів, що були в лісовому палаці. Збишко розказав йому про все — і, про їхні скарги, і про від'їзд, і про смерть пана де Фурсі, і про те, як його зброєносець викрутив Данфельдові руку. Розповідаючи, він раптом згадав одну обставину, що тепер вразила його,— про перебування в лісовому палаці тієї жінки, котра привезла від Данфельда цілющий бальзам. На відпочинку він почав розпитувати про неї чеха й Сандеруса, але вони не знали, що з нею сталося. Їм здавалось, що вона поїхала або з тими людьми, що повезли Данусю, або незабаром після них. Збишкові аж тепер спало на думку, що ту жінку могли підіслати, аби вона попередила драпіжників, коли б Юранд перебував у лісовому палаці. В такому разі вони не назвалися б людьми із Спихова, а могли б мати при собі якогось іншого листа, якого віддали б княгині замість фальшивого Юрандового. Все це було зроблено з пекельною хитрістю, і молодий рицар, який знав хрестоносців лише як воїнів, уперше подумав, що кулака на них мало, їх треба вміти перемагати й головою. Це була гірка для нього думка, бо нестерпний біль і жаль перетворилися в ньому насамперед в жадання боротьби і крові. Навіть рятування Данусі уявлялося йому як ряд велелюдних боїв та герців, а тепер він зрозумів, що жадобу помсти, можливо, треба буде посадити, як ведмедя, на цеп і вигадувати інші способи порятунку й відшукання Данусі. Думаючи про це, шкодував, що з ним немає Мацька. Адже Мацько був настільки спритний, наскільки й хоробрий. Проте Збишко й сам вирішив послати Сандеруса із Спихова до Щитна, щоб він одшукав ту жінку та спробував дізнатися від неї, що сталося з Данусею. Він казав собі, що коли б навіть Сандерус зрадив, то це не дуже зашкодить справі, а в противному разі може зробити значну послугу, бо його ремесло всюди відчиняло перед ним двері.