Побачивши це страшне видовище, нагоничі зчинили ще більший галас, а в шерегу мисливців залунали злякані голоси: "Княгиня! Княгиня! Рятуйте княгиню!" Збишко схопив встромлену в сніг рогатину і вискочив на скраїсько лісу, за ним скочило кілька литвинів, готових загинути, захищаючи дочку Кейстута,— і в цю мить в руках княгині заскреготав самостріл, свиснула стріла і, пролетівши над схиленою головою звіра, застрягла в його карку.
— Влучила! — вигукнула княгиня.— Далі не піде...
Дальші її слова заглушило таке несамовите ревіння, що коні аж поприсідали на задні ноги. Тур, мов буря, кинувся прямо на княгиню, але раптом не менш навально з-поміж дерев вискочив мужній пан де Лорш і, нагнувшись на коні, із списом, наставленим, як на рицарському турнірі, кинувся прямо на звіра.
Присутні на мить побачили, як увігнаний в карк бика спис зігнувся дугою й розлетівся на друзки, потім страхітлива рогата голова зникла під черевом коня пана де Лорша і, перш ніж хто-небудь встиг крикнути, кінь і вершник злетіли в повітря.
Кінь упав боком і в передсмертних судорогах почав бити ногами, намотуючи на них свої нутрощі. Пан де Лорш нерухомо лежав поблизу, схожий на снігу на залізний клин. А тур, здавалось, з хвилину вагався, чи не облишити їх та не кинутись на інших коней, але, глянувши на свої перші жертви, знов повернувся до них і почав зганяти свою лють на нещасному коні, буцаючи його головою та шалено копирсаючи рогами вже розпорене черево.
На порятунок чужому рицареві з бору сипнули люди. Збишко, який турбувався про охорону княгині й Данусі, добіг перший і увігнав вістря рогатини під лопатку звіра. Але вдарив він з такою силою, що коли тур раптом повернувся, рогатина переломилася в руці, а сам Збишко впав обличчям у сніг. "Загинув! Загинув!" — залунали голоси мазурів, які бігли йому на допомогу. Тимчасом бик головою придавив Збишка до землі. Від князя вже бігли два могутні охоронці, але навряд чи вони встигли б, якби їх не випередив подарований Збишкові Ягенкою чех Глава. Він підбіг раніш і, піднявши обіруч широку сокиру, вдарив нею в опущений карк одразу ж за рогами.
Удар був такий страшний, що звір упав, немов громом вражений, з перерубаним хребтом і майже до половини розваленою головою; але, падаючи, він придавив Збишка. Два охоронці вмить відтягнули вбік страхітливу тушу, а тимчасом княгиня йДануся, зіскочивши з коней, німі від жаху, підбігли до раненого юнака.
Блідий, весь залитий турячою і своєю кров'ю, він трохи підвівся й хотів устати, але захитався, впав на коліна, і, спершись на руки, здолав вимовити тільки одне слово:
— Данусько...
Потім у нього пішла з рота кров, і він знепритомнів. Дануся підняла його ззаду за плечі, але не могла вдержати й почала кликати на допомогу. Збишка обступили з усіх боків, терли снігом, лили в рот вино, нарешті ловчий Мрокота з Моцажева наказав покласти його на плащ і затамовувати кров з допомогою м'яких лісових губок.
— Буде живий, якщо поламані тільки ребра, а не хребет,— сказав він, звертаючись до княгині.
Тимчасом інші придворні панни з допомогою мисливців заходилися рятувати пана де Лорша. його обертали на всі боки, шукаючи на панцері дірок або вм'ятин від рогів бика, але крім снігу, що понабивався поміж пластинами лат, нічого не знайшли. Тур помотався головним чином на коневі, що лежав побіч з виваленими тельбухами, а сам пан де Лорш зовсім не був ушкоджений. Він тільки зомлів від падіння і, як виявилось потім, вивихнув праву руку. А коли з нього зняли шолом та влили в рот вина, він розплющив очі, опритомнів і, побачивши схилені над собою заклопотані обличчя двох придворних вродливих панянок, сказав по-німецьки:
— Невже я в раю і надо мною схилились ангели? Придворні панянки, правда, не зрозуміли його мови, але зраділи, що він ожив і заговорив, отож посміхнулися до нього і з. допомогою мисливців звели його на ноги. Пан де Лорш застогнав від болю в правій руці, обперся лівою на плече одного з "ангелів" і з хвилину стояв нерухомо, боячись ступити хоч крок, бо не надіявся на свої ноги. Каламутним поглядом повів він по бойовиську й побачив полову тушу тура, що зблизька здалася неймовірно великою, побачив Данусю, що ламала руки над Збишком, і самого Збишка на плащі.
Цей рицар кинувся мені на допомогу? — спитав де Лорш.— Він живий?
Тяжко побитий,— відповів один з придворних, що знав по-німецьки.
Не з ним, а за нього відтепер я буду битися! — сказав лотарінжець.
Князь, який досі стояв над Збишком, підійшов до де Лорша й почав його всіляко вихваляти: що він своїм сміливим вчинком захистив від страшної небезпеки княгиню і всіх жінок, а може, і врятував їм життя, за що, крім рицарських нагород, він здобув собі славу в сучасних людей і в їх нащадків.
— В теперішні легкодухі часи,— сказав князь,— щораз менше справжніх рицарів їздить по світу, то гостюйте у мене якнайдовше або й зовсім залишайтеся в Мазовії, де ви вже здобули мою прихильність, а людську любов також легко здобудете благородними вчинками.
Прагнуче слави серце пана де Лорша аж мліло від цих слів, а коли він подумав, що вчинив такий значний рицарський подвиг і здобувся, на такі похвали в оцій далекій польській землі, про яку на Заході чув стільки дивини, то з радості навіть перестав відчувати біль у звихнутій руці. Він розумів, що рицар, який зможе розказати при брабантському або бургундському дворі, що він на ловах врятував мазовецькій княгині життя, буде осяяний славою, як сонцем. Під впливом цих думок він навіть хотів одразу ж підійти до княгині й навколішках дати їй обітницю вірної служби, але і сама княгиня, й Дануся були зайняті Збишком. Той опритомнів на хвилину, але тільки усміхнувся до Данусі, підніс руку до зрошеного холодним потом чола і знову зомлів. Досвідчені мисливці, помітивши, як сплелися його руки, а рот залишився відкритим, стали говорити між собою, що він не виживе, але ще досвідченіші курпи, з яких не один носив на собі сліди ведмежих пазурів, кабанячих ікл або зубрячих рогів, надіялись на одужання, вважаючи, що ріг тура лише сковзнув по ребрах рицаря, і, може, одне або два зламав, але що хребет цілий, інакше молодий пан зовсім не зміг би підвестись. Вони також показували, що в тому місці, де впав Збишко, якраз був сніговий замет, і це, власне, його врятувало, — притиснувши юнака лобом у сніг, звір не міг роздавити йому ні грудей, ні хребта.