Зважаючи на все це, молодий рицар дозволив йому їхати з собою до Цеханова. І Сандерус був радий не тільки з вигоди, а й тому, що в пристойному товаристві він викликав більше довір'я й легше знаходив покупців на свій крам. Після ще одної ночівлі в Насельську, їдучи не швидко й не повільно, вони надвечір другого дня побачили мури цехановського замка. Збишко зупинився в заїзді, щоб надіти панцер і в'їхати в замок рицарським звичаєм — в шоломі і з списом в руці. Потім сів на височезного здобичного огиря і, зробивши в повітрі знак хреста, рушив уперед.
Він не проїхав і десяти кроків, як чех, що супроводив його, порівнявся з ним і сказав:
— Ваша милость, за нами скачуть якісь рицарі, здається, хрестоносці.
Збишко повернув коня її не далі як на півстадії за собою побачив групу вершників, на чолі якої їхало два рицарі на прекрасних поморських конях, при повній зброї, в білих плащах з чорними хрестами і в шоломах з високими султанами з павиного пір'я.
— Хрестоносці, як бог свят! — сказав Збишко.
І він мимоволі нагнувся в сідлі й похилив списа на половину кінського вуха. Побачивши це, чех плюнув у долоню, щоб не сковзалось топорище.
Збишкові слуги, люди бувалі й обізнані з воєнними звичаями, стали напоготові поблизу, правда, не для бійки,— слуги не брали участі в рицарських сутичках,— а для того, щоб одміряти місце для кінного бою або втоптати засніжену землю для пішого. Один тільки чех як шляхтич міг взяти участь у бою, але й він сподівався, що Збишко, перш ніж напасти, зробить попередження, і в душі був дуже здивований, що молодий пан похилив списа до виклику.
Проте Збишко вчасно схаменувся. Він пригадав свій шалений вчинок під Краковом, коли необачно хотів напасти на Ліхтенштейна, і всі нещастя, які постали з того вчинку, підняв списа, віддав його чехові і, не виймаючи меча, рушив конем до рицарів-хрестоносців. Наблизившись, він помітив, що, крім них, був ще третій рицар.
також з пір'ям на шоломі, а четвертий, довговолосий і беззбройний, здався йому мазуром.
Побачивши їх, Збишко подумав:
"У в'язниці я обіцяв моїй панні не три чуби, а стільки, скільки пальців на обох руках, і якщо це не посли, то три з них уже могло б бути зараз".
Проте він подумав, що то таки мали бути якісь посли до мазовецького князя, зітхнув і голосно промовив:
— Слава Ісусу Христу!
— На вікі вічні,— відповів довговолосий неозброєний вершник.
ІЦасти вам боже! — І вам, пане!
Слава святому Георгію!
То наш патрон. Привіт вам у дорозі!
Вони почали розкланюватись, а далі Збишко оголосив, хто він є, якого герба, який у нього бойовий клич і звідки їде до мазовецького двору. А довговолосий рицар повідомив, що зветься Єндрек з Кропивниці й супроводить до князя гостей: брата Готфріда, брата Ротгера, а також пана Фулькона де Лорша з Лотарінгії, який, гостюючи у хрестоносців, хоче на власні очі побачити мазовецького князя, а особливо княгиню, дочку славетного Кінстута.
В той час, коли було називано їх імення, іноземні рицарі, рівно сидячи на конях, щоразу схиляли голови в залізних шоломах, а дивлячись на пишне озброєння Збишка, вважали, що князь вислав їм назустріч якусь значну особу — можливо, родича або сина.
А Єндрек з Кропивниці говорив далі:
— Комтур, або пo-нашому сказати б — староста з Інсборка, що перебуває в гостях у князя, розказав йому про цих трьох рицарів, що вони дуже хочуть, але не сміють побувати тут, особливо оцей рицар з Лотарингії, котрий, бувши здалека родом, вважає, ніби за межами Ордену живуть сарацини, з якими провадиться безнастанна війна. Князь, як гостинний господар, одразу послав мене на границю, щоб я допоміг рицарям безпечно проїхати повз замки.
— А хіба рицарі не могли б проїхати без вашої допомоги?
— Наш народ страшенно ненавидить хрестоносців — і не так за те, що вони на нас нападають, бо й ми до них навідуємось, як за їхню зрадливість; якщо хрестносець обіймає тебе й цілує в губи, то в той самий час він готовий ззаду вгородити ножа. А цей свинський звичай нам, мазурам, дуже противний... Звісно, кожен не відмовить німцеві зайти до хати і гостеві кривди не вчинить, але на дорозі охоче з ним зчепиться. А є такі, котрі нічого іншого й не роблять задля помсти або слави, хай бог пошле її кожному.
— Котрий же з-поміж вас найславетніший? — спитав Збишко.
— Є один такий, що німцеві краще зустрітися з смертю, ніж із ним; зветься він Юранд із Спихова.
Коли молодий рицар почув це ім'я, серце його сильно забилось, і він вирішив випитати все у Єндрека з Кропивниці.
— Знаю я! — сказав він.— Чув. Це той, що його дочка Данута була в княгині придворною, поки не вийшла заміж.
Сказавши це, він, ледве стримуючи дихання, став пильно дивитися мазонсцькому рицареві в очі. А той з великим здивуванням відповів:
— Хто вам сказав? Та вона ж іще дитина. Правда, буває, що й такі виходять заміж, але Юрандівна не вийшла. Шість днів тому, коли я виїжджав з Цеханова, бачив її при княгині. Як же їй у пилипівку виходити заміж?
Почувши це, Збишко' напружив усю силу волі, щоб не кинутись мазурові на шию і не крикнути: "Бог тобі віддячить за цю звістку!", однак стримався і сказав:
— А я чув, що Юранд віддав її за когось.
— Не Юранд, а княгиня хотіла її віддати, але проти волі Юранда не могла. Хотіла віддати за одного рицаря в Кракові, який дав їй обітницю і якого вона кохає.
Вона кохає його? — аж крикнув Збишко. Єндрек швидко глянув на нього, усміхнувся і сказав:
Знаєте, щось ви дуже про ту дівчину допитуєтесь.
Допитуюсь про знайомих, до яких їду.
З-під шолома видно було тільки очі, носа та частину щік Збишка, але вони так почервоніли, що насмішкуватий і лукавий мазур сказав:
— Це, мабуть, від морозу ваше лице почервоніло, як крашанка!
Юнак ще більше збентежився й відповів: — Мабуть...
Вони рушили і їхали якийсь час мовчки, тільки коні пирхали, викидаючи з ніздрів клуби пари, та іноземні рицарі почали щось герготіти між собою своєю мовою. Далі Єндрек з Кропивниці запитав:
Як вас звуть, я недочув вашого ймення?
Збишко з Богданця.
Чоловіче добрий! Адже й того, що дав Юрандівні обітницю, ніби так звуть.
Невже ви думаєте, що я втаю правду? — швидко й гордо відповів Збишко.