Вони, йшли далі мовчки, продираючись крізь майже непрохідні хащі, порослі диким хмелем. Збишко йшов попереду, розриваючи зелені звої й подекуди обламуючи гілки, а Ягенка простувала за ним з самострілом на плечі, немов якась богиня мисливства.
За цією гущавиною,—сказала вона,—буде глибокий струмок, але я знаю брід.
У мене халяви вище колін, перейдемо й так, — відповів Збишко.
Незабаром вони прийшли до струмка. Ягенка добре знала мочидольські ліси й легко знайшла брід, але виявилось, що вода в струмку від дощів трохи піднялася й на броду було досить глибоко. Тоді Збишко, не питаючись, підхопив дівчину на руки.
— Перейшла б і так,— сказала Ягенка. — Держись за шию,— відповів Збишко.
Він помалу пішов уперед, за кожним кроком пробуючи ногою, щоб не потрапити на глибоке, а дівчина, виконуючи наказ, пригорнулася до нього і, коли вже було недалеко до другого берега, сказала:
— Збитку!
— Що Таке?
— Не піду я ні за Чтана, ні за Вілька... Тимчасом він виніс її на берег, обережно поставив
на пісок і трохи збудженим голосом сказав:
— Нехай тобі бог пошле якнайкращого! Не буде йому погано з тобою.
До Одстояного озерця було вже недалеко. Тепер Ягенка йшла попереду, час від часу оглядалася і, прикладаючи пальця до губів, попереджала Збишка, що треба мовчати. Вони йшли низьким і мокрим місцем, пробираючись поміж кушами верболозу та сірими вербами. З правого боку лунали пташині голоси, що дивувало Збишка, бо вже настала пора одльоту.
— Там незамерзаюче болото,— шепнула Ягенка,— на ньому зимують качки, але і в озерці вода тільки коло берега в великі морози замерзає. Бачиш, як парує?..
Збишко подивився крізь кущі верболозу й побачив перед собою туман: то було Одстояне озеро.
Ягенка знов приклала пальця до губів, і незабаром вони дійшли на місце. Дівчина першою тихо видряпалась на грубу стару вербу, що низько схилилась над водою. Збишко поліз за Ягенкою, і вони довгий час нерухомо пролежали й нічого не бачили за туманом, тільки чули жалібне квиління чайок та мартинів над головами. Нарешті повіяв вітер, зашелестів верболозом та пожовклим листям верб і відкрив чисту поверхню озерця, побрижену дрібною хвилею.
Не видно? — шепнув Збишко.
Не видно. Тсс!..
Через деякий час вітер вщух і настала повна тиша.
Тоді на поверхні води зачорніла дна голова, потім друга, нарешті, зовсім близько від них з берега до води спустився великий бобер з тільки-но одгризеною гілкою в пащі й поплив поміж ряскою й курячою сліпотою, підіймаючи голову догори й гонячи перед собою гілку. Збишко, шо лежав на стовбурі нижче Ягенки, раптом побачив, як лікті її заворушились, а голова похилилась наперед: вона, очевидно, націлялась на звіра, який, зовсім не підозріваючи про небезпеку, плив по незарослій воді озерця на відстані половини льоту стріли.
Нарешті бренькнула тятива, і Ягенка одночасно крикнула:
— Готовий! Готовий!..
Збишко миттю видряпався вите й подивився крізь віти на-воду: бобер то поринав углиб, то випливав на поверхню, перекидаючись і часом показуючи світліше за спину черево.
— Добре влучила! Зараз він заспокоїться! — сказала Ягенка.
Вона вгадала: бобер спливав і поринав усе млявіше, а незабаром виплив на поверхню догори черевом.
— Я піду заберу його,— сказав Збишко.
— Не ходи Тут коло берега мулу завтовшки на три чоловіка, хто не знає, як по ньому йти, той напевне
втопиться.
Як же ми його дістанемо? — Він увечері буде в Богданці, хай тобі за це голова не болить. А нам час додому...
Але ти добре його встрелила!
Це вже не першого!..
— Інші дівчата бояться й глянути на самостріл, а з такою, як ти, хоч усе життя ходи по лісі!..
Ягенка радісно усміхнулась на цю похвалу, але нічого не відповіла, і вони пішли назад тією самою дорогою крізь верболози. Збишко почав розпитувати про боброві сельбища, а вона розказувала йому, скільки є бобрів у Мочидолах, скільки в Згожелицях і як вони бабраються по озерцях та струмках.
Раптом вона вдарила себе долонями по стегнах.
— Ой! Забула на вербі стріли. Зажди мене тут!
І перш ніж він встиг сказати, що сам піде за ними, Ягенка, мов сарна, зірвалася з місця і зникла з очей.
Збишко ждав та й ждав її і нарешті став дивуватись, чого її так довго нема.
— Мабуть, погубила стріли й шукає їх,— сказав він сам до себе.— Піду-но подивлюсь, чи не сталося чого з нею...
Але не встиг він ступити кілька кроків, як дівчина з'явилась перед ним з самострілом в руці, з усміхненим рум'яним обличчям і з бобром на плечах.
Боже мій! — вигукнув Збишко.— Як ти його витягла?
Як? Влізла в воду, та й тільки! Мені не першина, а тебе не хотіла пустити, бо хто не знає, кудою пливти, того мул одразу засмокче.
А я тут чекав тебе, як дурень! Хитра ж ти яка!
Ну, а що ж я мала перед тобою роздягатися?
То ти й стріл не забула?
Ні. Я тільки хотіла одвести тебе від берега.
А якби я за тобою пішов, ото б диво побачив! Було б з чого чудуватись! Ого!..
Замовчи!
Їй-богу, вже йшов.
Замовчи!..
Очевидно, щоб перемінити-розмову, Ягенка сказала:
— Викрути мені косу, бо з неї тече вода на плечі, Збишко одною рукою перехопив косу біля голови,
а другою почав викручувати.
— Краще було б її розплести, вітер одразу висушив би,— сказав він.
Але Ягенка не хотіла розплітатись, бо їм треба було пробиратися крізь гущавину. Збишко взяв на плечі бобра, а Ягенка йшла попереду й казала:
— Тепер наш Мацько швидко видужає, бо для ран нема кращих ліків, як ведмеже сало всередину, а бобровий жир зовні. За якихось два тижні він зможе сідати на коня.
— Дай йому боже! — відповів Збишко.— Я жду цього, як порятунку, бо хворого мені залишити не можна, а сидіти тут тяжко,
Тобі тяжко тут сидіти? — спитала Ягенка.— Чого ж це?
Хіба Зих нічого не казав тобі про Данусю?
Щось там розказував... Знаю... Вона тебе покривалом повила... знаю!.. Казав також, що кожен рицар дає якісь там обітниці служити своїй пані серця... Але він казав, що та служба нічого не означає... бо деякі й жонаті такій пані служать... А та Дануся, Збишку, хто вона така? Скажи... Яка вона, Дануся?
Ягенка близько підійшла до Збишка і з великим занепокоєнням почала дивитися йому в обличчя, а він не звернув ніякісінької уваги на її стривожений голос і спокійно сказав: