Збишко гобернувся до дядька.
— Час вам повертатися до хати. Але Мацько відповів, не встаючи з колоди:
— Ех, і дівчина! Аж подвір'я від неї проясніло!
— То правда!
Вони замовкли. Мацько, здавалося, про щось міркував, дивлячись на перші зірки на небі, потім знову сказав, наче сам до себе:
І ласкаве, і хазяйновите, хоч нема ще й п'ятнадцяти років.
Еге ж,— сказав Збишко,— старий Зих теж любить її, як око в лобі.
І казав, що Мочидоли за нею віддасть, а там же в луках випасається табун кобил з лошатами.
— В мочидольських борах, здається, страшні багна?.. — Зате багато бобрових сельбищ.
Вони знову помовчали. Мацько якийсь час дивився скоса на Збишка й нарешті запитав:
— Чого ти так замріявся? Про що думаєш?
— Та... знаєте... Ягенка так нагадала мені Дануську, аж у серці заболіло.
— Ходімо до хати, — відказав на це старий.— Пізно вже.
Насилу вставши, він сперся на Збишка, який одвів його в комору.
Другого ж дня Збишко поїхав до Згожелиць, на цьому дуже наполягав Мацько. Він також умовив племінника взяти з собою для поважності двох слуг та якнайкраще прибратись, щоб таким способом виявити Зихові честь і вдячність. Збишко поступився й поїхав прибраний, як на весілля, в тій самій, здобичній яці з білого атласу, обшитій знизу золотою торочкою та гаптованій золотими грифами, Зих прийняв його з відкритими обіймами, з радістю й піснями, а Ягенка, переступивши поріг кімнати й побачивши юнака, спинилась, немов укопана, і мало не впустила барилка з вином, бо подумала, що то приїхав якийсь Королевич. Вона одразу втратила сміливість і сиділа мовчки, лише раз у раз протираючі очі, немов хотіла прокинутись від сну. Малодосвідченому Збишкові здавалося, що вона, з якоїсь невідомої йому причини, не рада його бачити, тому він розмовляв тільки з Зихом, вихваляючи його сусідську щедрість та захоплюючись згожелицькою садибою, яка справді нічим не схожа була на богданецьку.
Тут скрізь видно було достаток і заможність. В кімнатах шибки були з тонко виструганого і так одшліфованого рогу, що він був прозорий, немов скло. Замість вогнищ посеред кімнат — по кутках стояли печі з коминами. Підлога була з модринових, чисто вимитих дощок, на стінах красувалася зброя та безліч блискучих, як сонце, мисок, а також гарно вирізьблені ложечниці з рядами ложок, дві з яких були срібні. Подекуди висіли шматки парчі, здобуті на війні або куплені у мандрівних купців. Під столами лежали величезні полові шкури турів, зубрів та диких кабанів, Зих охоче показував свої багатства, щохвилини згадуючи, що це все — наслідки Ягенчиного господарювання. Він повів Збишка також у комірчину, що пахтіла живицею і м'ятою, де під стелею висіли цілі в'язки вовчих, лисячих, кунячих та бобрових шкур. Показав йому сироварню, склади воску й меду, діжки з борошном, склади сухарів, прядива та сушених грибів. Потім повів його в комори, обори, в стайні і хліви, в сараї, в яких стояли вози, мисливське приладдя, сіті, і так засліпив йому очі багатством, що Збишко, повернувшись вечеряти, не міг стримати свого здивування.
Жити б і не вмирати в ваших Згожелицях! — сказав він.
В Мочидолах майже такі самі порядки, — відповів Зих.— Пам'ятаєш Мочидоли? Це ближче до Богданця. Наші батьки сварилися колись за межі й викликали один одного на бійку, але я сваритися не буду.
Він цокнувся із Збишком келихом меду й запитав: — Може б, ти нам щось заспівав?
Ні,— відповів Збишко,— мені цікаво вас послухати.
Згожелиці колись дістануться ведмежатам, аби тільки вони за них не погризлись...
— Яким ведмежатам?
— А хлопчакам, Ягенчиним братам.
— Ну, їм не доведеться лапи взимку смоктати.
— Що ні, то ні. Але й Ягенці в Мочидолах буде що в рот укинути...
— Певно, що так!
— А чого ти не їси і не п'єш? Ягенко, налий нам
обом!
— Я їм і п'ю, скільки можу.
А як не зможеш, то розпережися... Гарний пас! Ви, мабуть, на Литві взяли добру здобич?
Не нарікаємо,— відповів Збишко, користаючись з нагоди показати, що й власники Богданця не якісь там злидні.— Частину здобичі ми продали в Кракові і взяли сорок гривень срібла...
— Бійся бога! За них же можна купити село!
Там був один міланський панцер, якого дядько продав, сподіваючись смерті, знаєте...
Знаю! Ну, значить, в Литву варто йти. Я свого часу хотів, та побоявся.
— Кого? Хрестоносців?
— Е, хто б їх там боявся! Поки тебе не вб'ють, то чого ж боятись, а як уб'ють, то вже нема й часу боятись. Боявся я отих поганських божків або чортів. По лісах їх, кажуть, як тих мурах.
— А де ж їм сидіти, коли їхні божниці попалили?..
Колись вони жили в достатку, а тепер тільки мурахами та грибами живляться.
Ти їх бачив?
Сам я не бачив, але чув, що люди бачили... Висуне котре-небудь з-за дерева волохату лапу та й трясе нею — просить, щоб що-небудь дали...
Казали це саме й Мацько,— озвалася Ягенка.
Еге ж! Він і мені розказував про це по дорозі,— додав Зих.— Та воно й не дивно! Адже й у нас, хоч край наш давно християнський, інколи щось регоче по баюрах, та й у хаті також. Хоч ксьондзи й лаються за це, але однак краще залишити на ніч домовикам миску з їжею, бо як не залишиш, то так шкребуться в стіни, що й очей не заплющиш... Ягенко!.. Постав, доню, миску коло порога!
Ягенка взяла череп'яну миску, повну галушок з сиром, і поставила її коло порога, а Зих сказав:
— Ксьондзи кричать, погрожують!.. Адже господу Ісусові через той десяток галушок слави не зменшиться, а коли домовик неголодний та зичливий, то й від вогню, і від злодія обереже.
Потім Зих звернувся до Збишка.
А може б, ти скинув паса та заспівав?
Заспівайте ви, я бачу, що вам уже давно хочеться, або, може, панна Ягенка заспіває?
Будемо співати по черзі!—зрадів Зих.—Є ще у нас один слуга, який попищить нам на сопілці. Покликати його!
Покликали слугу, який сів на дзиглику і, взявши "пищалку" в губи та розставивши на ній пальці, став дивитись на присутніх, кому вторувати.
А вони почали сперечатись, бо ніхто не хотів починати першим. Нарешті Зих сказав Ягенці подати приклад, і вона, хоч і дуже соромилась Збишка, встала з лави, заклала руки під фартух і почала:
Коли б я, як пташка,
Літати уміла,
Я б у Шльонськ до Яська