Проте ворожі сторони не перестали скупчувати свої війська й підводити їх назустріч одні одним взимку і весною, і коли підкуплений чеський король вирішив справу на користь Ордену, війна повинна була спалахнути знову.
Тимчасом настало літо, а разом з ним під проводом Вітольда підійшли "народи". Після переправи під Червенськом обидва війська і корогви мазовецьких князів з'єдналися. 3 другого боку, в таборі під Свєцем, стояло сто тисяч закутих в залізо німців. Король хотів переправитись через Дрвенцу і йти найкоротшим шляхом на Мальборг, але коли виявилось, що переправитись неможливо, повернув від Кужентника до Дзялдова і, розгромивши орденський замок Домбровну, або Гільгенбург, зупинився і став біля нього табором.
І король, і польські та литовські сановники знали, що вирішальна битва має відбутися незабаром, проте ніхто не думав, що вона станеться раніш, ніж за кілька днів. Вважали, що магістр, перепинивши королю дорогу, дасть своєму війську відпочити, щоб стати на смертний бій з свіжими силами. Тимчасом королівське військо зупинилось на ніч у Домбровні. Здобуття цієї фортеці без наказу і навіть всупереч волі військової ради підбадьорило короля і Вітольда, тому що це був дуже укріплений замок, оточений з усіх боків озером, з товстими мурами й численною залогою. Незважаючи на все це, польське рицарство здобуло його знаскоку, з таким нестримним запалом, що поки підійшов увесь табір, від міста й замка залишилися тільки руїни та згарища, серед яких дикі Вітольдові воїни й татари Саладіна добивали залишки німецьких кнехтів, які відчайдушно боронилися.
Проте пожежа тривала недовго, її погасила коротка, але сильна злива. Ніч з чотирнадцятого на п'ятнадцяте липня була дуже непогожа й буряна. Вітер наганяв одну грозову хмару за одною. Часом здавалося, що все небо палахкотить від блискавиць, і грім, з страшним гуркотом перекочувався від сходу до заходу. Часті удари грому сповнювали повітря запахом сірки, а шум дощу заглушав усі інші звуки. Потім вітер знову розганяв хмари, і з-за їх обривків виглядали ясні зірки і повний місяць. Після півночі трохи стихло, так що можна було принаймні розпалити вогнища. І справді, незабаром в неосяжному польсько-литовському таборі їх заблищали тисячі. Воїни сушили на них промоклу одежу і співали бойових пісень.
Король також не спав, бо в домі на самому краю табору, де він сховався від бурі, засідала військова рада і розглядала справу про здобуття Гільгенбурга. Тому що в штурмі брала участь і серадзька корогва, її командир, Якуб з Конецьполя, викликаний був разом з іншими дати пояснення, чому вони без наказу здобули місто і не припинили штурму навіть тоді, коли король послав свого подвойського і двох підручних слуг, щоб спинити їх
Не бувши певний, що його не чекає догана або й покарання, воєвода взяв з собою кільканадцять рицарів, а серед них Мацька. та Збишка, як свідків, що подвойський дістався до них аж тоді, коли вони були вже на мурах замка, саме в час найзапеклішої битви з залогою. А щодо самовільного штурму, то "трудно питати на все дозволу,— сказав він,— коли військо розтягнулося на кілька миль". Оскільки він був висланий наперед, то вважав, що його обов'язок — нищити перед військом усі перешкоди й бити ворога, де тільки натрапить. Вислухавши все це, король, князь Вітольд і члени ради, в душі задоволені цією пригодою, не тільки не докоряли воєводі і серадзянам за їх вчинок, а ще й похвалили їх за мужність і за те, що "так легко здобули замок і перемогли хоробру залогу". Мацько і Збишко мали нагоду надивитися на найвидатніших людей королівства, бо, крім короля і мазовецьких князів, там були два командуючі всіма військовими частинами: Вітольд, який командував литвинами, жмудинами, русинами, бесарабами, волохами і татарами, і Зиндрам з Машко, виць, герба "того самого, що й сонце", краківський мечник, головний організатор польського війська, найкращий знавець воєнної справи. Крім них, у цій раді були, воєначальники і державні діячі: краківський кастелян Крістін з Острова, краківський воєвода Ясько з Тарнова, познанський воєвода Сендзівой з Остророга, сандомірський воєвода Миколай з Михаловиць, настоятель костьолу святого Флоріана, а також підканцлер Миколай Тронба, маршалок королівства Збігнєв з Бжезя і краківський підкоморій Петро Шафранець, нарешті Земовіт, син плоцького князя Земовіта, єдиний молодий серед них усіх, але "дуже здібний до війни", думку якого цінив сам король.
А в сусідній великій кімнаті чекали, щоб завжди бути під рукою і в разі потреби допомогти порадою, найвидатніші рицарі, слава яких широко гриміла як у Польщі, так і за границею. Мацько і Збишко побачили там сулимівця Завішу Чорного і його брата Фарурея, і Скарбка Абданка з Гур, і Добка з Олесниці, який свого часу на турнірі в Торуні вибив з сідла дванадцять німецьких рицарів, і велетня Паніка Злодія з Біскупиць, і Повалу з Тачева, свого доброзичливого друга, і Кшона з Козіхглув, і Мартина з Вроцімовиць, який носив велике знамено всього королівства, і Флоріана Єлітівця з Коритниці, і страшного в рукопашній сутичці Лиса з
Торговиська, і Сташка з Харбимовиць, який прн повній зброї міг перескочити через двоє рослих коней.
Було багато й інших славетних рицарів з різних земель і з Мазовії, яких називали передкороговними тому, що вони йшли в бій у перших лавах. Знайомі рицарі, а особливо Повала, радісно вітали Мацька і Збишка і зараз же заговорили з ними про минулі часи та .пригоди.
Ну, — сказав Збишкові пан з Тачева, — у тебе великі рахунки з хрестоносцями, але я сподіваюсь, що тепер ти поквитаєшся з ними за все.
Поквитаюсь хоч би і кров'ю, як і всі ми поквитаємось! — відповів Збишко.
А ти знаєш, що твій Куно Ліхтенштейн тепер великий комтур? — озвався Пашко Злодій з Біскупиць.
— Знаю, і дядько також знає.
Дай'мені, боже, його спіткати, — перебив Мацько,— бо у мене з ним' окрема справа.
Та й ми ж його викликали,— сказав Повала, — та він відмовився тим, що йому не дозволяє битися його урядове становище. Ну, тепер уже напевне дозволить.
Завіша, як завжди поважно, сказав:
— Він дістанеться тому, кому бог призначить.