Замок був збудований аж на четвертий рік після одруження Збишка, та й то з допомогою не тільки місцевих, згожелицьких та мочидольських робочих рук, а й сусідських, особливо старого Вілька з Бжозової; зоставшись по смерті сина самотнім, він дуже подружив із Мацьком, а потім розкрив своє серце для Збишка і Ягенки. Мацько оздобив покої воєнною здобиччю, взятою ними із Збишком або успадкованою від Юранда й вивезеною із Спихова, додав до цього речі, які залишились від абата, і те, що Ягенка привезла з дому, дістав у Серадзі скляні шибки для вікон і прекрасно устаткував житло. Проте Збишко з жінкою й дітьми перебрався в замок аж на п'ятий рік, коли вже остаточно були закінчені й інші будівлі — стайні, обори, кухні й лазні, а також підземні склепи, збудовані для довговічності з каменю на вапні. Але сам Мацько до замка не перебирався; він вважав за краще залишатися в старому домі, а на всі прохання Збишка і Ягенки відмовлявся, так мотивуючи своє відмовлення:
— Я вже там і помру, де народився. Ви знаєте, що за війни Гжималітів з Наленчами Богданець був спалений дощенту, — згоріли всі будівлі, всі хати, навіть тини, залишився тільки оцей дім. Люди казали, що він не згорів через те, що на покрівлі був товстий шар моху, але я думаю, що в цьому була і ласка божа і його воля — аби ми сюди повернулись і відціля знову зросли. За наших воєнних походів я не раз думав, що нам нема до чого повертатися, але це було не зовсім слушно, бо господарювати справді не було на чому і їсти не було чого, зате було де голову прихилити. Ви, молоді, інша річ, але я так думаю, коли цей старий дім не погордував нами, то не повинен і я ним гордувати.
І він залишився в старому домі. Проте любив приходити до замка, щоб помилуватись його величчю та красою і заразом подивитися на онуків. Все, що він там бачив, було в переважній більшості ділом його рук, однак сповнювало його подивом і гордістю. Інколи до нього приїжджав старий Вільк, щоб "побазікати" з ним коло вогню, а часом Мацько сам одвідував його з тією самою метою в Бжозовій і так одного разу висловив йому свої думки про "нові порядки":
— Знаєте що? Мені іноді аж чудно. Ви ж знаєте, Збишко і в Кракові в королівському замку бував (там йому ледве голови не зітнули), і в Мазовії, і в Маль-' борзі, і в князя Януша, а Ягенка теж у достатках зростала, хоч вони власного замка й не мали... А тепер як подивишся, то ніби вони ніколи інакше й не жили... Ходять, кажу вам, по покоях, ходять і ходять, слугам там усе, що треба, наказують, а як стомляться, то сядуть. Справжні кастелян і кастелянша! Є у них такий покій, де вони вкупі з старостами, економами та челяддю обідають, а в тім покої, лави для нього і для неї вищі, а всі інші сидять нижче і ждуть, поки панам не насиплють у миски страви. Отакі в них придворні звичаї, аж мені доводиться нагадувати собі, що то не якесь велике панство, а мій же небіж із жінкою, які мене, старого,, цілують в руку, садовлять на першому місці та називають своїм добродієм.
— За те їм господь помагає,— зауважив старий Вільк.
Потім покивав сумно головою, випив меду, підворушив залізною кочергою головні в вогнищі і сказав:
А мій хлопець загинув!
Воля божа.
— Звісно! П'ятеро старших синів ще до того погинули в боях. Але ж ви знаєте. Така воля божа. Та цей був з-поміж усіх найсильніший. Справжній вовк, і коли б був не загинув, то тепер, може, теж сидів би у власному замку.
— Хай би лучче Чтан був загинув.
— Що там Чтан! Він нібито завдає собі на плечі млиновий камінь, а скільки разів мій його дубасив! У мого була рицарська вправність, а Чтана тепер жінка по морді товче, бо він хоч і дужий, але дурень дурнем.
— Справжнісінький пеньок! — підтвердив Мацько.
І принагідно всіма способами вихваляв не тільки рицарську вправність Збишка, а й його розум: мовляв, у Мальборзі він змагався з найпершими рицарями, "а з князями йому говорити однаково, що горіхи лузати". Він хвалив і його кмітливість і хазяйновитість, без якої замок швидко з'їв би маєтність. Але щоб старий Вільк не подумав, що їм справді щось таке може загрожувати, він кінчав притишеним голосом:
— Але, хвалити бога, є у нас досить всякого добра, більше, ніж люди знають, тільки нікому про це не кажіть.
Проте люди догадувались, знали й розказували навіть з перебільшенням, особливо про ті багатства, що їх богданецькі рицарі вивезли із Спихова. Ходили чутки, що вони возили гроші з Мазовії цілими барилами, Мацько якось виручив кількох можновладних дідичів з Конецьполя, позичивши їм по кілька сот гривень, і це остаточно переконало сусідів у тому, що він має цілі "скарби", В зв'язку з цим зростало значення рицарів Богданецьких, зростала людська пошана, і в їх замку ніколи не бракувало гостей, і Мацько, хоч і був ощадливий, не вважав цього за марнотратство, бо знав, що й це примножує славу його роду.
Особливо пишно справляли хрестини, а раз на рік, після першої пречистої, Збишко влаштовував для сусідів бучний бенкет, на який приїжджали і шляхтянки подивитись на рицарські вправи, послухати піснярів та потанцювати при смолоскипах з молодими рицарями аж до ранку. Отоді старий Мацько не міг надивитись і нарадуватись Збишком і Ягенкою, такими вони йому здавались великими та пишними панами. Збишко змужнів, став кремезний, проте при могутній і стрункій постаті обличчя його завжди здавалося надто молодим. Але коли він перев'язував своє пишне волосся пурпуровою стьожкою, прибирався в гарну, заткану золотими й срібними нитками одежу, тоді не тільки Мацько, а й багато шляхтичів думали: "Боже мій, це просто якийсь князь у своєму власному замку". А рицарі, котрі знали західні звичаї, ставали перед Ягенкою навколішки і просили, щоб вона погодилась бути панією їхнього серця,— так вона сяяла здоров'ям, молодістю, силою і вродою. Сам старий дідич з Конецьполя, що був серадзьким воєводою, дивувався з її краси й порівнював з ранньою зорею та з сонечком, "яке осяває світ і сповнює жаром навіть старі кості".
XLVII
Але п'ятого року, коли у всіх селах був заведений зразковий порядок, коли над Сторожовою вежею вже кілька місяців майорів стяг з Тупою Підковою, а Ягенка щасливо народила четвертого сина, якого назвали Юрандом, старий Мацько так сказав Збишкові: