А вона охоче приїздила і кликана й некликана, бо полюбила Збишка всією душею й серцем. Перебуваючи колись при єпіскопському і князівському дворах у Плоцьку, вона бачила не менш уславлених силою та хоробрістю рицарів, які не раз ставали перед нею навколішки, обіцяючи вірність до загину, але Збишко був її обранцем, його вона покохала в юні літа першим коханням, а нещастя, яких він зазнав, ще посилили це кохання, і Збишко був їй милішим і в сто разів дорожчим не тільки за всіх рицарів, а й за всіх князів світу. Тепер, коли він став одужувати і день при дні ставав кращим, її любов перетворилась на якесь самозабуття й заступила їй весь світ.
Але Ягенка не признавалася про неї навіть самій собі, а перед Збишком якнайстаранніше таїла, побоюючись, щоб він знову не погордував нею. І навіть з Мацьком, з яким вона раніш була одверта, тепер стала обережна й мовчазна. Зрадити її могли тільки дбайливість, що виявлялася в догляді за Збишком, але й цю дбайливість Ягенка пояснювала по-своєму, тому одного разу лукаво сказала Збишкові:
— Що я тебе трохи доглядаю, то тільки з прихильності до Мацька, а ти що подумав? Кажи!
І, немов поправляючи на лобі волосся, затулила руками очі й стала пильно стежити за ним крізь пальці. А він, заскочений несподіваним запитанням, почервонів, як дівчина, і через деякий час сказав: — Нічого я не подумав. Ти тепер інакша. Знову настало мовчання.
— Інакша? — запитала нарешті дівчина якимсь тихим і лагідним голосом.— Ну, звичайно, що інакша. Але щоб я вже була зовсім до тебе байдужа, цього не дай боже!
— Бог тобі віддячить і за це,— відказав Збишко.
І відтоді їм було добре вкупі, тільки якось незручно й ніяково. Інколи могло здатися, що вони говорять про одне, а думають про інше. Часто між ними западало мовчання. Лежачи й далі в ліжку, Збишко, як казав Мацько, водив за нею очима, де тільки вона поверталася, а іноді Ягенка здавалася йому такою прекрасною, що він не міг на неї надивитись. Бувало також, що погляди їх несподівано стрічалися, тоді обличчя в обох паленіли, й опуклі груди дівчини високо здіймалися, а серце сильно билось, немов ждучи якогось слова, від котрого розтане й розпливеться її душа. Але Збишко мовчав, бо втратив колишню сміливість і боявся сполохати дівчину якимось необачним словом. Всупереч тому, що бачили його очі, він умовляв себе, ніби дівчина виявляє до нього лише сестринську прихильність з приязні до дядька.
І він якось заговорив про це з Мацьком. Намагався говорити спокійно і навіть байдужно, та й не помітив, як слова його дедалі більше стали скидатися на півгірку й півсумну скаргу. Мацько терпляче вислухав усе і промовив єдине тільки слово:
— Дурень!
І вийшов з кімнати.
Але на подвір'ї він став терти одну об одну руки і з великої радості ляскати себе по стегнах.
"Ага! — подумав він.— Коли її можна було взяти задарма, тоді ти й дивитися на неї не хотів, а тепер наберешся страху, коли дурний. Я будуватиму тобі замок, а ти поки що облизуйся. Нічого я тобі не скажу й полуди з очей не зніму, хоч би ти іржав голосніше за всіх коней у Богданці. Де тріски на жару лежать, там рано чи пізно спалахне полум'я, але я тобі на той жар дмухати не буду, бо думаю, що й не треба".
І не тільки не дмухав, а навіть дратував Збишка, як старий пройдисвіт, який любить гратися з недосвідченим юнаком. Отож одного разу, коли Збишко знову повторив йому, що, мабуть, вирушить кудись у далекий похід, аби позбутися такого осоружного життя, Мацько йому сказав:
— Поки у тебе було під носом голо, я тобі радив, а тепер — роби, що сам хочеш. Якщо хочеш неодмінно своїм розумом жити і їхати — то їдь.
Від здивування Збишко аж підхопився й сів на постелі.
— Як так? То ви вже й цьому не противитесь?
— А чого я маю противитись? Дуже мені жаль тільки нашого роду, який разом з тобою загинув би, але й на це знайдеться спосіб.
— Який спосіб? — занепокоєно спитав Збишко.
Який? Що тут казати, літа мої вже не ті, але сили мені не бракує. Звісно, Ягенці б треба було якогось молодшого, але якщо я був її батькові другом, то хто його знає...
Батькові її ви були другом, але мені ніколи не зичили добра... Ніколи, ніколи!..
І Збишко замовк, бо у нього почало трястися підборіддя. А Мацько сказав:
Якщо ти вже неодмінно хочеш загинути, то що ж я маю робити?
Гаразд! Робіть, що хочете, я ще сьогодні поїду світ за очі.
— Дурень! — повторив Мацько.
І знову вийшов наглядати за хлопами, і богданецькими, і тими, що їх прислала Ягенка із Згожелиць та Мочидолів, щоб допомогти копати рів навколо майбутнього замка.
XLIV
Збишко, правда, не здійснив своєї погрози і не виїхав, але зате менш як за тиждень остаточно видужав і не міг уже вилежуватися в постелі. Мацько сказав, що їм тепер годиться поїхати в Згожелиці й подякувати Ягенці за догляд; і от одного дня, добре випарившись у лазні, Збишко вирішив їхати негайно. Для цього він наказав дістати з скрині нову одежу, щоб прибратися в неї замість буденної, а сам узявся завивати волосся. Та це була нелегка й немала робота — і не тільки через те, що буйна Збишкова чуприна одросла і спадала йому ззаду аж на лопатки. В повсякденному житті рицарі звичайно носили волосся в грибоподібних понтликах, і це було зручно тим, що в час походів воно менше плуталося під шоломом, натомість на різні урочистості, весілля або коли їхали на одвідини родин, в яких були панни, укладали їх в гарно закручені кучері, які часто змочували яєчним білком для міцності та блиску. Саме так хотів накрутити кучері і Збишко. Але дві жінки, покликані з челядні, були незвичні до такої роботи і не могли нічого вдіяти. Висохле після лазні й розкошлачене волосся не закручувалось в кучері й стирчало на всі боки, немов погано вшита стріха на хаті. Не помагали і здобуті у фризів оздоблені гребінці з буйволячого рогу, ні навіть шкребло, що його одна з жінок принесла з стайні. Кінець кінцем Збишко почав нетерпеливитись і сердитись, коли раптом у кімнату ввійшов Мацько в супроводі Ягенки, яка саме на той час несподівано приїхала в Богданець.
— Слава Ісусу Христу! — привіталась вона.
— На віки вічні! — відповів з прояснілим обличчям Збишко.— От здорово! Ми оце збиралися їхати в Згожелиці, а ти сама вже тут!