Зиндрам говорив усе це так весело, що Мацько здивовано глянув на нього й запитав;
А багатство їх, а порядки, а військо й гостей бачили?
Вони все нам показували ніби з гостинності, а насправді, щоб налякати нас.
Ну, і що ж?
— Та що ж! Як дасть бог, дійде до війни, то виженемо їх геть за гори й моря — туди, звідкіля прийшли.
Мацько так здивувався, що забув про свою хворобу й схопився на рівні ноги.
— Як так, пане? — сказав він.— Кажуть, ви дуже розумний... Бо я аж умлів, як надивився на їхню силу... Ради бога! Чому ви так думаєте?
Він звернувся до Збишка:
— Збишку, скажи поставити на стіл те вино, що нам прислали. Сідайте, ваші мосці, й розказуйте, бо кращого зілля на мою хворобу ще ніякий медик не вигадав.
Збишко, також дуже, зацікавлений, сам поставив на стіл дзбанок з вином і кубки. Всі посідали круг стола, і пан з Машковиць почав говорити:
Укріплення— це ніщо, бо що збудоване людськими руками, те людські руки здолають і зруйнують. Знаєте, що скріплює цеглу? Вапно! А що скріплює, людей? Любов.
Боже мій! Ваші слова — як мед! — вигукнув Мацько.
Зиндрамові сподобалась ця похвала, і він говорив далі:
— З тутешніх людей — той має у нас в полоні брата, той сина, той якогось родича, зятя або когось іншого. Приграничні комтури наказують їм ходити в наші краї розбоєм, і не один з них поліг та не одного наші схопили. Але тут уже люди дізналися про угоду між королем і магістром із самого ранку стали приходити до нас повідомляти імена полонених, які. наш писар заводив у список. Насамперед прийшов тутешній бондар, заможний городянин, німець, який має свій будинок у Мальборзі. Після всього він сказав нам так: "Коли б я міг прислужитися чим-небудь вашому королю і королівству, то не тільки майно, а й голову віддав би". Я відправив його, гадаючи, що то юда. Але потім приходить світський ксьондз з-під Оливи, просить про брата й каже так: "Чи це правда, пане, що ви підете на наших прусських владарів війною? Бо мусите знати, що весь тутешній народ, коли проказує з молитви слова: "Хай прийде царство твоє", то має на думці вашого короля". Були потім з просьбою за своїх синів два шляхтичі, які сидять на денних землях коло Штума, були купці з Гданська, були ремісники, був один, котрий виливає в Квідзині дзвони, було багато різних людей, і всі говорили те саме.
Тут пан з Машковиць замовк. Він устав, виглянув за двері, чи ніхто не підслухує, і, повернувшись, докінчив трохи стишеним голосом:
— Я довго розпитував про все. Хрестоносців ненавидять у всій Пруссії і князі, і шляхта, і городяни, і кмети. І ненавидить їх не тільки той народ, що говорить нашою або прусською мовою, а навіть німці. Хто змушений служити, той служить, але кожному чума миліша за хрестоносця. Он воно як...
— Так, але яке це має відношення до могутності хрестоносців? — занепокоєно спитав Мацько.
Зиндрам провів рукою по своєму могутньому лобі, трохи подумав, ніби шукаючи порівняння, нарешті усміхнувся й запитав:
Ви билися коли-небудь на герці?
Звичайно, і не раз,— відповів Мацько.
— То як ви гадаєте: чи не звалиться з коня при першій же сутичці хоч би й найдужчий рицар, у якого підрізані попруги й стремена?
Звісно, що звалиться!
Ну, от бачите: Орден і є такий рицар.
— Їй-богу! — вигукнув Збишко.—Мабуть, і в книжці луччого не вичитаєш!
А Мацько аж схвилювався і сказав трохи тремтячим голосом:
— Бог вам віддячить. На вашу голову, пане, зброяреві, певно, доводиться робити окремий шолом, бо готового на неї ніде не знайдеш.
XXXV
Мацько і Збишко збиралися виїхати з Мальборга негайно, але того дня, коли Зиндрам з Машковиць так підбадьорив їх, вони не виїхали, бо в Високому замку на честь послів і гостей був влаштований обід, а потім вечеря, куди як королівський рицар був запрошений Збишко, а разом з ним і Мацько. Обід відбувався в вузькому колі запрошених, в пишній головній трапезній з десятьма вікнами й радіальним склепінням, яке, в результаті незвичайного архітектурного задуму, трималося тільки на одній колоні. Крім королівських рицарів, з іноземців за столом були тільки граф швабський та граф бургундський, котрий хоч і був підданим багатих владарів, приїхав, однак, позичати від їх імені в Ордену гроші. З місцевих поруч з магістром сиділи чотири сановники, прозвані стовпами Ордену, — великий комтур, роздавач милостині, одежничий і підскарбій. П'ятий стовп, тобто маршалок, перебував у той час у поході проти Вітольда.
Незважаючи на те, що Орден виконував обітницю убогості, їли з золотого й срібного посуду, а запивали мальвазією, тому що магістр хотів засліпити блиском польських послів. Страв було дуже багато, і частували послів старанно, проте всі почували себе зв'язаними через те, що трудно було підтримувати розмову, а до того ж треба було зберігати серйозність. Натомість вечеря в величезній орденській трапезній (Convents Remter) була набагато веселіша, тому що на неї зібрався увесь конвент і всі ті гості, котрі не встигли ще вирушити з військом маршалка проти Вітольда. Веселощів не порушила жодна суперечка, жодна сварка. Правда, іноземні рицарі, знаючи, що їм колись доведеться зіткнутися з поляками, дивилися на них неприязно, але хрестоносці заздалегідь попередили їх і дуже просили поводитись спокійно, щоб в особі послів не образити короля й ціле королівство. Проте хрестоносці не могли обійтися без підступу навіть у цьому попередженні, наполягаючи на запальності поляків: "За кожне необережне слово вони одразу вирвуть бороду або штрикнуть ножем". І гості були потім здивовані добродушністю Повали з Тачева і Зиндрама з Машковиць, а догадливіші зміркували, що не звичаї польські брутальні, а язики хрестоносців злостиві й отруйні.
Декотрі гості, що звикли до витончених розваг при західних дворах, лишилися не дуже високої думки про смаки самих хрестоносців, бо оркестр на цій учті грав надто гучно, шпільмани співали непристойних пісень, блазні говорили грубіянські дотепи, ведмеді й босі дівки танцювали незграбно. А коли гості стали дивуватися з присутності в Високому замку жінок, виявилось, що ця заборона вже давно не виконується і що сам великий Вінріх Кніпроде свого часу танцював тут з прегарною Марією фон Альфлебен. Брати пояснювали, що жінки в замку не можуть лише проживати, але приходити до трапезної на учти їм дозволяється, і що минулого року дружина князя Вітольда, яка мешкала в оздобленій з королівською пишністю старій гарматні на Підзамчі, щодня приходила сюди грати в золоті шашки, які їй потім подарували.