Дануся ворухнула губами, але вже не могла й шепотіти. Збишко відгадав, що вона вимовляє його ім'я і кличе його. Потім її схудлі руки почали тремтіти й перебирати пальцями по килимку, яким була вкрита. Це тривало з хвилину. Сумніву не було ніякого — вона конала!
А він з жахом і розпачем почав її благати, ніби це благання могло щось допомогти:
— Данусько! О господи милосердний!.. Зажди хоч до Спихова! Зажди! Зажди! О господи! Господи! Господи!
Від цих вигуків попрокидалися жінки й поприбігали слуги, які пасли коней їла луці. Але, зрозумівши з першого погляду, що діється, вони' поставали навколішки і вголос почали проказувати літанію.
Вітрець ущух, перестало шелестіти листя на груші, тільки слова молитви лунали в глибокій тиші серед полів.
Дануся перед самим закінченням літанії ще раз розплющила очі, немов хотіла останній раз подивитися на Збишка та на білий світ,— і заснула навіки.
* * *
Жінки закрили їй очі й пішли на луку по квіти. Слуги пішли слідом за ними — і так ходили під сонцем серед буйних трав, подібні до польових духів, раз по раз нахилялися і плакали, бо серця їх були повні співчуття й жалю. Збишко стояв під грушею навколішках над ношами, поклавши голову на коліна Данусі, нерухомий і безмовний, сам ніби мертвий, а вони кружляли, то віддаляючись, то наближаючись, і рвали золотаву курячу сліпоту, і дзвоники, і смілку, і медовий буркун. В вологих видолинках знайшлися польові лілеї, а на межах між толоками — дрік. А як назбирали цілі оберемки квіток, обступили смутним колом ноші й почали їх заквітчувати. Вони зовсім укрили квітами та зіллям тіло небіжчиці, залишивши тільки обличчя, що біліло серед дзвоників та лілей, — тихе, успокоєне непробудним сном, лагідне, наче ангельське.
До Спихова не було й милі, і через деякий час, коли горе і смуток спливли слізьми, вони підняли ноші й рушили до бору, звідки починалися вже Юрандові землі.
Слуги вели за жалобним походом коні. Сам Збишко підтримував ноші при узголов'ї, а жінки, з цілими оберемками квітів і зілля в руках, попереду співали духовних пісень,— і так вони помалу йшли та йшли зеленою лукою, далі рівною сірою толокою, немов жалобна процесія.
На голубому небі не було жодної хмаринки, і весь світ купався в золотому промінні сонця.
XXVIII
Нарешті вони підійшли з тілом Данусі до спиховських борів, на границі яких день і ніч вартували збройні Юрандові слуги. Один з них поскакав із звісткою до старого Толіми й до ксьондза Калеба, а інші повели жалобний похід спочатку кривулястою й низинною, а потім широкою лісовою дорогою аж до того місця, де кінчався бір і починалися розлогі, купинясті й грузькі, повні болотного птаства трясовини, за якими на сухій височині стояло спиховське городище. Вони одразу побачили, що сумна звістка про них дійшла вже до Спихова, бо як тільки вийшли з лісового затінку на сонячну луку, одразу почули звуки дзвонів, що линули з городищенської каплиці. Незабаром вони побачили, що назустріч їм іде велика юрба чоловіків і жінок. Коли ця юрба підійшла на два або три польоти стріли, можна вже було впізнати окремих людей. На чолі, підтримуваний Толімою, йшов сам Юранд, мацаючи костуром землю, його легко було впізнати по величезній постаті, по червоних западинах замість очей та по білому волоссі, що спадало аж на плечі. Поруч з ним ішов з хрестом і в білому стихарі ксьондз Калеб. За ними несли корогву з Юрандовим гербом в супроводі спиховських "воїв", а далі йшли заміжні жінки в намітках та простоволосі панни. В кінці походу їхав віз, на який мали покласти тіло небіжчиці.
Побачивши Юранда, Збишко наказав поставити ноші на землю, а сам, підійшовши до нього, скорботним і тужливим голосом вигукнув:
— Я шукав її, поки не знайшов і не одбив, але вона воліла до бога, а не до Спихова!
Горе остаточно зламало його, він упав Юрандові на груди, обійняв його за шию і застогнав:
— О боже, боже! Боже!..
Це видовище схвилювало спиховську збройну челядь, і вони, не знаючи, як виявити свій біль і жадобу помсти, почали бити списами об щити. Жінки зчинили лемент і заголосили, втираючи сльози запасками або й зовсім закриваючи ними голови: "Ой доле, доле! Тобі радість, а нам сльози. Смерть тебе скосила й забрала. Ой, ой!" А деякі, відхиливши голови назад та заплющивши очі, кричали: "Чи тобі, квітонько, зле було тут, із нами? Лишився твій батенько в тяжкому горі, а ти вже ходиш по божих покоях... Ой, ой!" Інші докоряли небіжчиці за те, що не зглянулась на чоловікові й батькові сльози. Цей лемент і голосіння звучали, як спів, бо тодішні люди не вміли інакше виповідати своє горе.
Нарешті Юранд, звільнившися від Збишка, простягнув наперед костура на знак, що хоче йти до Данусі. Толіма із Збишком взяли його попід руки і привели до ношів, а він став навколішки перед тілом небіжчиці, провів пальцями від чола до її складених навхрест рук і кілька разів кивнув головою, немов хотів сказати, що це вона, його Дануся, що він впізнав свою дитину. Потім Юранд обійняв її одною рукою, а другу, позбавлену кисті, підніс угору, і присутні відгадали цю німу скаргу перед богом, красномовнішу за всі скорботні слова. Після короткого вибуху горя, обличчя Збишка знов непорушно застигло, і він стояв навколішках по другий бік нош, наче кам'яна статуя. Навкруги зробилось зовсім тихо, тільки чути було стрекіт коників та дзижчання мух. Нарешті ксьондз Калеб покропив свяченою водою Данусю, Збишка та Юранда й почав співати Requiem aeternami. По закінченні пісні він довго й голосно молився, причому людям здавалося, що вони чують пророчий голос, коли він благав, щоб муки невинної дитини стали тією краплею, яка переповнить чашу беззаконня і прискорить день суду, кари, гніву й поразки.
Потім усі рушили до Спихова; але Данусі не поклали на віз, а несли її попереду походу в заквітчаних ношах. Дзвін у городищі дзвонив безупинно й ніби закликав їх до себе, а вони йшли з жалібним співом широкою лукою, осяяні золотавим світлом вечірньої зорі, наче небіжчиця й справді вела їх до вічного сяйва і світла. Коли вони дійшли, вже зовсім звечоріло, череди худоби поверталися з пасовиська. Каплиця, в якій поклали тіло Данусі, була залита світлом смолоскипів і свічок. З наказу ксьондза Калеба сім панн аж до світанку проказували над небіжчицею літанії. Не відходив від Данусі до світанку і Збишко. Під час утрені він сам поклав її в труну, яку вмілі майстри витесали за ніч з дубового стовбура, вставивши в віко над головою шибку з золотистого бурштину.