"Як же його їхати,— думав Глава,— з такою недомученою дівкою, якій лишилося три чисниці до смерті?!"
Їм раз по раз доводилось об'їжджати широкі трясовини та глибокі яри, на дні яких шуміли збурені весняними дощами потоки. Не бракувало в пущі й озер, в яких вони бачили на заході сонця цілі стада лосів та оленів, що купалися в рожевій дзеркальній воді. Часом вони помічали дим, який свідчив про присутність людей. Кілька разів Глава наближався до таких лісових сельбищ, але назустріч йому юрбою виходили такі дикі люди в шкурах на голому тілі, озброєні келепами та луками, і так зловісно дивилися з-під збитих в ковтун чуприн, що треба було користатися з першого замішання, яке на них справляв вигляд рицаря, і якнайшвидше їхати далі.
Проте за чехом двічі свистали, стріли й лунали вйгуки: "Вокілі!" (німці), але він вважав за краще втекти, ніж доводити, хто він такий. Нарешті йому здалося, що, може, він уже й переїхав границю, та про це не було кого спитати. І тільки від поселенців, які говорили польською мовою, довідався, що вже знаходиться на мазовецькій землі.
Тут уже було легше, хоч уся східна Мазовія і являла собою суцільну пущу. Не скінчилося й безлюддя, але там, де траплялася оселя, її мешканці вже не були такими відлюдними, може, через те, що не знали німців, а може, й тому, що чех озивався до них зрозумілою їм мовою. Ці люди тільки набридали своєю незмірною цікавістю. Вони обступали подорожніх цілими юрбами й засипали їх запитаннями, а довідавшись, що вони везуть полоненого хрестоносця, казали:
— Подаруйте його нам, пане, а ми вже йому дамо духу!
І просили так настирливо, що чех не раз аж сердився і мусив їм пояснювати, що бранець належить князеві. Далі, в краю вже залюдненому, з шляхтою і влодиками, також було не легше. Там проти хрестоносців вирувала ненависть, бо всі ще добре пам'ятали, яку вони вчинили князеві кривду, коли в мирний час підступом схопили його під Злоториєю і тримали; як бранця. Тут, правда, вже не збиралися "дати духу" Зігфрідові, але той чи інший завзятий шляхтич казав: "Розв'яжіть його, я дам йому зброю і за цариною викличу його на смерть". Таким чех мусив терпляче роз'яснювати, що право на помсту в першу чергу належить спиховському панові і що не можна його цієї помсти позбавляти.
Але в залюднених краях подорожувати вже було легше, тут були сякі-такі дороги і коней скрізь годували вівсом або ячменем. І тут чех їхав, не затримуючись ніде, і за десять днів до свята божого тіла прибув у Спихов.
Приїхав він увечері, як і тоді, коли Мацько прислав його із Щитна із звісткою про свій від'їзд на Жмудь, і так само, як і тоді, побачивши його в вікно, вибігла Ягенка, а він упав їй до ніг і деякий час не міг вимовити й слова. Але вона підняла його і зараз же повела нагору в свою кімнату, щоб не розпитувати при людях.
— Ну, які новини? — поцікавилась вона, тремтячи від нетерпіння і ледве дихаючи,— живі, здорові?
Живі, здорові!
А вона знайшлася?
Є. Ми відбили її.
Слава Ісусу Христу!
Незважаючи на ці слова, обличчя її ніби застигло — всі її надії розсипались на порох.
Проте Ягенка не втратила сили й не знепритомніла, а скоро опанувала себе і знов почала питати:
Коли вони будуть тут?
За кілька днів! Важко добиратися з хворою.
А вона хвора?
Скатована. Розуму від мук позбулась.
Господи милосердний!
Вони на деякий час замовкли, тільки трохи поблідлі губи Ягенки ворушилися, немов шепотіли молитву.
— Вона не опам'яталась і при Збишкові? — спитала знову.
— Може, й опам'яталась, але я не знаю, бо одразу виїхав, щоб повідомити вам, пані, цю новину, перш ніж вони приїдуть.
— Бог тобі віддячить. Розказуй, як воно було!
Чех коротко розказав, як одбили Данусю і взяли велетня Арнольда разом з Зігфрідом. Повідомив також, що привіз Зігфріда з собою, бо молодий рицар віддав його Юрандові в подарунок для помсти.
— Тепер мені треба піти до Юранда! — сказала Ягенка, коли чех скінчив розказувати.
І вона вийшла. Але Глава недовго залишався сам, бо з ванькира до нього вибігла Сецехівна. А він, чи то через те, що дуже змучений був дорогою, чи тому, що знудьгувався за нею, побачивши її, за все забувся,— просто схопив її впоперек і почав цілувати в очі, в лиця, в губи, ніби давно вже сказав їй усе те, що перед таким вчинком належить казати дівчатам.
А може, він в думці і сказав.їй усе це під час подорожі, бо цілував і цілував без кінця і з такою силою пригортав до себе, що їй аж дух забило; вона не боронилася — спочатку від несподіванки, а потім від такої великої млості, що була б осунулась на землю, коли б її тримали не такі міцні руки. На щастя, це тривало не дуже довго, бо на сходах загупали кроки і в кімнату незабаром увійшов отець Калеб.
Вони одскочили одне від одного, а ксьондз Калеб став засипати Главу запитаннями, на які той, ще важко дихаючи, насилу міг відповідати. Ксьондз Калеб подумав, що це від перевтоми в дорозі. Почувши підтвердження новини, що Дануся знайдена й відбита, а її кат привезений до Спихова, він упав навколішки і став молитися. За цей час кров у жилах Глави трохи заспокоїлась, і коли ксьондз устав, він уже міг спокійно повторити, яким чином знайшли й одбили Данусю.
Не для того бог її врятував,— сказав ксьондз,— вислухавши все,— аби залишити її розум в темноті й у владі нечистої сили! Юранд покладе на неї свої святі руки і одною молитвою поверне їй розум і здоров'я.
Рицар Юранд? — здивовано запитав чех.— Він має таку силу? Невже він за життя став святим?
Для бога він уже за життя святий, а як умре, то люди матимуть на небі ще одного заступника-мученика.
Ви сказали, преподобний отче, що він покладе руки на, голову дочки. Невже в нього відросла права рука? Бо я знаю, що ви благали про це господа бога.
Я сказав "руки", як це говориться звичайно,— відповів ксьондз,— але з ласки божої вистачить і одної.
— Звісно,—відказав Глава.
Але в голосі його вчувалося якесь розчарування, бо він сподівався побачити справжнє чудо. Після цього увійшла Ягенка і сказала:
Я повідомила його про новину обережно, щоб нагла радість не вбила його, а він одразу впав крижем і почав молитися.
Він і так цілими ночами лежить крижем, а тепер, мабуть, і до ранку не встане,— сказав ксьондз Калеб.