Вони просувалися ліщиновими заростями швидко й тихо, але десь за дві стадії ліщина скінчилася і перед ними відкрилась невелика поляна з погаслими смолярними купами і двома хатами, або пумами, в яких напевне жили смолярі, поки їх звідти не вигнала війна. Призахідне сонце яскраво освітлювало луг, смолярні купи й обидва пуми, що стояли далеко один від одного. Коло одного з них сиділи на колоді два рицарі, коло другого — плечистий рудоволосий слуга і Сандерус. Обидва вони витирали ганчірками панцери, а крім того, коло ніг Сандеруса лежали два мечі, які він, мабуть, мав почистити пізніше.
— Дивися,— сказав Мацько, з усієї сили натискаючи на плече Збишка, щоб стримати його ще на хвилину.— Він навмисне забрав у них мечі й панцери. Це добре! Отой сивоголовий, то, мабуть...
— Вперед! — раптом крикнув Збишко.
Він вихором вискочив на поляну. Два рицарі схопилися з колоди, але перш ніж вони встигли добігти до Сандеруса, Мацько вхопив старого Зігфріда за барки, перегнув назад і в одну мить підбив під себе. Збишко й Арнольд зчепилися, мов два яструби, сплелися навхрест руками, і між ними почалася страшна боротьба. Плечистий німець, який сидів коло Сандеруса, вхопився був за меч, але навіть не встиг ним махнути, бо Мацьків слуга Віт ударив його обухом по рудій голові й уклав на місці. Потім, з наказу старого пана, він кинувся в'язати Сандеруса, а той, хоч і знав, що так було умовлено, заревів від страху, мов недорізане теля.
Хоч Збишко міг рукою видушити з гілки сік, однак відчув, ніби потрапив не в людські руки, а в ведмежі лапи. Він також відчув, що коли б не панцер, який він надів на випадок збройної боротьби, велетень-німець був би потрощив йому ребра, а може, й хребет. Правда, юнак підняв був його трохи вгору, але німець підняв його ще вище і хотів з усієї сили гепнути об землю, щоб той уже не встав.
Але Збишко так сильно стиснув німця, що йому аж очі налились кров'ю, потім ударив ногою під коліно і звалив на землю.
Власне, вони звалились обидва, тільки Збишко впав підспід. В ту ж мить завбачливий Мацько кинув напівзадушеного Зігфріда на руки слугам, а сам підбіг до лежачих, скрутив Арнольдові паском ноги, потім сів на нього верхи, як на вбитого кабана, і приставив до потилиці мізерикордію.
Німець пронизливо крикнув, і руки його безвладно зсунулись з боків Збишка. Він почав стогнати не стільки від уколу мізерикордією, скільки від нестерпного болю в спині, куди його вдарили під час битви з Скірвоїллом.
Мацько вхопив його обома руками за комір і стягнув із Збишка, а Збишко підвівся з землі й сів, далі хотів устати, але не зміг і просидів нерухомо кілька хвилин: Обличчя його було бліде й спітніле, очі налились кров'ю, а губи посиніли — він дивився поперед себе напівпритомним поглядом.
— Що з тобою? — занепокоєно спитав Мацько. — Нічого, тільки дуже стомився. Допоможіть мені стати на ноги.
Мацько взяв його попід пахви й підняв.
— Можеш стояти? — Можу.
У тебе щось болить?
Ні. Тільки важко дихати.
Тимчасом чех, побачивши, що на поляні все вже скінчено, з'явився коло пума, тримаючи за карк орденську служку. Побачивши їх, Збишко забув про втому, сили одразу повернулися до нього, і він, ніби й не боровся з страшним Арнольдом, кинувся до нума.
— Данусько! Данусько!
Але ніхто не відгукнувся на цей поклик. — Данусько! Данусько! — повторив Збишко.
І замовк. В хаті було темно, через те він Спочатку нічого не міг побачити. Натомість з-за каміння, з якого було складено вогнище, до нього долинуло швидке й гучне дихання, що нагадувало дихання зляканого звіряти.
— Данусько! Ради бога! Це я, Збишко!
В цю мить він побачив у темряві її широко відкриті, повні жаху, божевільні ючі. Він кинувся до неї, схопив її в обійми, але вона не впізнала його; вириваючись від нього, шепотіла здавленим голосом:
— Боюся! Боюся! Боюся!..
XXIII
Не помогли ні ласкаві слова, ні пестощі, ні благання—Дануся нікого не впізнавала й не приходила до пам'яті. Єдине почуття, яке опанувало всю її істоту, це був страх — вона тремтіла, мов спіймана птиця. Коли їй принесли їжу, вона не хотіла при людях їсти, хоч з того, як дивилася на неї, видно було, що вона голодна і, може, вже давно. Залишившись сама, Дануся накинулась на їжу з жадобою дикого звіряти, але як тільки в нум увійшов Збишко, вона одбігла в куток і сховалася за в'язкою сухого хмелю. Даремно Збишко розкривав обійми, даремно простягав руки, даремно благав, тамуючи сльози. Дівчина не хотіла вийти з своєї схованки навіть тоді, коли в нумі запалили вогонь і коли при його світлі можна було добре розглядіти Збишка. Здавалося, що разом з свідомістю Дануся втратила й пам'ять. Збишко дивився на неї, на її змарніле обличчя, на якому застиг вираз жаху, на запалі очі, на лахміття, в яке була одягнена, і серце його нило від болю й люті, коли подумав, в яких вона була руках і як з нею поводились. Нарешті його пойняв такий шалений гнів, що він схопив меча, кинувся на Зігфріда й напевне був би його вбив, коли б Мацько не вхопив за руку.
Вони почали боротися майже як вороги, але юнак так ослаб від попередньої боротьби з велетнем Арнольдом, що старий рицар переміг його і, викрутивши йому руку, вигукнув:
— Чи ти сказився?
— Пустіть! — скрегочучи зубами, відказав Збишко.— Бо в мені душа розірветься.
— Нехай рветься! Не пущу! Краще розбий голову об дерево, ніж ганьбити себе і весь рід.
І, стискаючи немов залізними кліщами Збиткову руку, Мацько заговорив суворим голосом:
Опам'ятайся! Помста від тебе не втече, а ти ж пасований рицар. Як же так? Будеш колоти зв'язаного бранця? Данусі цим не поможеш, а тобі що від цього? Нічого, тільки ганьба. Скажеш, що королям і князям не раз доводилось убивати бранців? Так, але не в нас! До того ж, що минається їм, те не минеться тобі. Вони мають королівства, міста, замки, а що маєш ти? Рицарську честь. Той, хто не дорікне їм, плюне в очі тобі. Опам'ятайся, ради бога! Настало мовчання.
— Пустіть,— похмуро повторив Збишко,— не заколю я його.
— Ходімо до вогню, порадимось.
І Мацько взяв його за руку й повів до багаття, що його слуги розпалили коло смолярних куп. Сівши там, Мацько трохи подумав і сказав: