— Кого ти взяв у полон? — запитав Збишко.
— Лише пліть, жодної щуки. Була одна, було дві, але втекли. Зубаті щуки! Нарубали людей і втекли.
— Мені дав бог одного,— сказав юнак.— Можновладний і знаменитий рицар, хоч і світський — гість!
Страшний жмудин обхопив свою шию пальцями, потім правою рукою зробив рух, ніби показуючи вірьовку, що йде вгору від шиї.
— Буде йому так! — сказав він. — Так, як і іншим, так.
Збишко нахмурив брови.
— Не буде йому ні так, ні інак, бо то мій бранець і друг. Нас разом пасував князь Януш, і я тобі навіть пальцем його торкнути не дам.
Не даси?
Не дам.
І вони, нахмуривши брови, почали дивитися один одному в очі. Здавалося, обидва от-от спалахнуть, але Збишко не хотів сваритися з старим вождем, якого цінив і шанував, до того ж, зворушений подіями дня, він раптом обхопив його за шию, пригорнув до себе й вигукнув:
— Невже ти хотів би вирвати його у мене, а разом з ним і мою останню надію? За що ти мене кривдиш?
Скірвоїлло не виривався з обіймів і, висунувши голову з рук Збишка, став поглядати на нього спідлоба й тільки сопів.
— Ну,— сказав він, трохи помовчавши,— завтра накажу повішати своїх полонених, але якщо котрийнебудь з них буде тобі потрібний, то я його тобі подарую.
Потім вони ще раз обнялися й розійшлися в добрій злагоді, Мацько з задоволенням подивився на них і сказав:
Видно, що злістю з ним нічого не вдієш, а добрістю його можна зім'яти, як віск.
Це вже такий народ,— відповів Збишко,— тільки німці цього не знають.
І він наказав привести до вогнища пана де Лорша, який відпочивав у курені. За хвилину чех привів його беззбройного, без шолома, тільки в шкіряному кафтані з вм'ятинами від панцера та в червоній мисюрці на голові. Де Лорш уже через зброєносця довідався, чиїм він є полоненим, і саме тому прийшов холодний і гордий, на обличчі його при сяйві полум'я можна було помітити упертість і презирство.
— Богові дякуй, — сказав йому Збишко, — що потрапив у мої руки, від мене тобі ніщо не загрожує.
І він простягнув до нього руку, але де Лорш навіть не ворухнувся.
— Я не подаю руки рицарям, які зганьбили: рицарську честь,— воюють з сарацинами проти християн.
Один з присутніх мазурів переклав його слова, хоч Збишко й так зрозумів їх значення. В першу мить кров закипіла в нім, немов окріп.
— Дурню! — крикнув він, мимоволі хапаючись за руків'я мізерикордії.
Де Лорш підвів голову:
Вбий мене, — сказав він, — я знаю, що ви не щадите бранців.
А ви їх щадите? — вигукнув мазур, обурений його словами. — Хіба ви не повішали на березі острова всіх полонених, яких захопили в попередній битві? Через це і Скірвоїлло вішає ваших.
Так зроблено, — відповів де Лорш, — але то були погани.
Проте в його відповіді вчувався сором, і не трудно було догадатись, що в душі він не схвалює такого вчинку.
Тимчасом Збишко охолов і спокійно сказав:
— Де Лорш! Ми одержали паси й остроги з одних рук. Ти знаєш мене і знаєш те, що рицарська, честь мені дорожча за життя і щастя. Отож слухай, що я тобі скажу, присягаючись святим Георгієм: багато цих людей не від вчорашнього дня охрещені, а ті, котрі ще не охрещені, як до спасіння, простягають руки до хреста, але знаєш, хто їм чинить перешкоди та не допускає до хрещення?
Мазур умить переклав Збишкові. слова, і де Лорш запитливо глянув в обличчя юнака. А той сказав:
Німці!
Не може бути! — аж крикнув гельдернський рицар.
Присягаюсь списом і острогами святого Георгія, що німці! Бо якби тут запанувало християнство, то вони втратили б привід для наскоків, для загарбання цієї землі та для пригноблення цього нещасного народу. Ти ж тут на них надивився, де Лорш, і краще за інших знаєш, чи справедливо вони роблять.
Я вважав, що вони, борючись з поганами та схиляючи їх до хрещення, покутують свої гріхи.
Вони хрестять їх мечем і кров'ю, а не свяченою водою. Прочитай оцей аркуш, і одразу зрозумієш, чи не служиш ти сам гнобителям, драпіжникам і пекельним виродкам проти християнської віри й любові.
Сказавши це, він подав йому відомого скрізь листа жмудинів до королів і князів, а де Лорш узяв, його і пробіг очима при світлі полум'я.
Він прочитав його швидко, бо добре володів цим трудним мистецтвом, після чого страшенно здивувався і сказав:
— Невже все це правда?
— Як бог свят, він бачить, що я тут служу не тільки задля власної справи, а й задля справедливості.
Де Лорш трохи помовчав і сказав:
— Я твій бранець.
— Дай руку, — відповів Збишко. — Ти мій брат, а не бранець.
Вони подали один одному руки й сіли до вечері, яку чех наказав приготувати ще раніш. Під час вечері де Лорш з неменшим здивуванням дізнався, що Збишко, незважаючи на лист, не розшукав Данусі і що комтури не визнали чинності охоронної грамоти, посилаючись на воєнний час.
— Тепер я розумію, чого ти тут,— сказав де Лорш Збишкові,— і дякую богові, що він зробив мене твоїм бранцем. Орденські рицарі віддадуть за мене кого ти схочеш, інакше на Заході зчинився б великий галас, бо я походжу із знатного роду...
Він раптом ударив себе рукою по мисюрці вигукнув:
— Присягаюсь всіма реліквіями Аквізграна! Адже на чолі підкріплень, що йшли до Готтесвердера, були Арнольд фон Баден і старий Зігфрід де Леве. Ми, знаємо це з листів, які надійшли до замка. Невже їх не взяли в полон?
— Ні! — вигукнув. Збишко, схоплюючись з місця.— Не взяли нікого з значніших! Але, боже мій! Ти повідомляєш мені важливу новину! Боже мій! Є ще інші бранці, від яких я довідаюсь, поки їх не повішали, чи не було коло Зігфріда якої-небудь жінки.
І Збишко гукнув до слуг, щоб вони світили йому скалками, й побіг у той бік, де Скірвоїлло захопив полонених. Де Лорш, Мацько і чех побігли за ним.
— Слухай! — сказав йому по дорозі гельдернець.— Випустиш мене на слово честі, і я сам шукатиму її по всій Пруссії, а як знайду, то повернуся до тебе, і тоді ти виміняєш її на мене.
— Якщо вона жива! Якщо жива! — відповів Збишко. Тимчасом вони добігли до Скірвоїллових бранців.
Одні з них лежали навзнак, другі стояли коло стовбурів дерев, міцно прив'язані до них ликом. Полум'я скалок яскраво освітлювало голову Збишка, і очі всіх нещасних звернулися до нього.
Раптом відкілясь залупав виразний розпачливий голос: