Збишко наказав бути напоготові людям, котрими командував і з якими легко міг розмовляти, бо серед них було трохи полочан, потім звернувся до свого зброєносця:
— Ну, ти вже достатньо надивився, а тепер час вертатися в намет.
— Справді, надивився,—відповів зброєносець,— та не дуже радує мене те, що бачив, бо одразу видно, що це побиті люди.
Двічі побиті: чотири дні тому під замком і позавчора коло переправи. А тепер Скірвоїлло хоче-йти туди третій раз, щоб зазнати третьої поразки.
Як же він не розуміє, що з таким військом проти німців він нічого не вдіє? Казав уже мені рицар Мацько, а тепер і сам я так думаю, що й у бою ці люди нічого не варті,
— І помиляєшся, бо навряд чи знайдеться в усьому світі хоробріший за них народ. Тільки вони б'ються купою, а німці в строю. Якщо вдається розірвати стрій, то частіше жмудин уколошкає німця, аніж німець жмудина. Але німці це знають і так змикаються, що стоять, як стіна.
— А щоб здобути замок, то, певне, нема чого й думати, — сказав чех.
— Тому що вони не мають для цього ніяких знарядь,—відповів Збишко. — Знаряддя є у князя Вітольда, і поки він не підійде, ми не вгриземо жодного замка, хіба що випадково або з допомогою зради.
Так розмовляючи, вони дійшли до намету, перед яким, горіло велике, підтримуване челяддю багаття, а В ньому коптилося всіляке м'ясиво, В наметі було холодно й вогко, тому рицарі, а з ними й Глава, полягали перед багаттям на шкурах.
Повечерявши, вони пробували заснути, але не могли. Мацько перевертався з боку на бік, а потім, побачивши, що Збишко. сидить перед багаттям, обнявши руками коліна, запитав:
Слухай! Чому ти радив іти під далеку Рагнету, а не під цей близький Готтесвердер? Навіщо тобі це?
У мене таке передчуття, що Дануська в Рагнеті і там менше охорони, ніж тут.
— Нам ніколи було поговорити, бо я був стомлений, а ти після тієї поразки збирав людей по лісі. Але Тепер скажи твердо: невже ти все життя будеш розшукувати
ту дівку?
— Вона не дівка, а моя дружина, — відповів Збишко.
Настало мовчання, Мацько добре розумів, що проти нього нічого заперечити. Коли б Дануська була й досі панною Юрандівною, старий рицар безперечно намовляв би небожа залишити її, але святість шлюбу зобов'язувала до пошуків, і Мацько навіть не ставив би такого запитання, якби був присутній на вінчанні та на весіллі, а так він і досі мимоволі вважав Юрандівну за дівчину.
Звичайно,—сказав він згодом.— Про що я мав за ці два дні спитати, то спитав, а ти сказав мені, що нічого не знаєш.
Бо таки не знаю, хіба крім того, що наді мною тяжить гнів божий.
Раптом Глава підвівся на ведмежій шкурі й почав уважно і з цікавістю прислухатись. — А Мацько сказав:
— Поки тебе сон не зморив, розкажи, що ти бачив, що робив і чого добився в Мальборзі?
Збишко одгорнув давно не стрижене волосся, що спадало йому аж на очі, трохи помовчав і став розказувати:
Дав би бог, щоб я стільки дізнався про Данусю, скільки знаю про Мальборг. Питаєте, що я там бачив? Бачив незмірну могутність хрестоносців, підтримувану всіма королями й народами, і не знаю, чи хто-небудь у світі здолає вистояти проти неї. Бачив замок, якого немає, мабуть, і в римського імператора. Бачив незліченні скарби, бачив панцери, бачив юрби озброєних ченців, рицарів і кнехтів, і реліквії, немов у римського папи, і кажу вам, що мені аж усередині похололо, коли я подумав: хто з ними може боротися? Хто їх подолає? Хто проти них устоїть? Кого не зламає їхня сила?
Нас, трясця їх матері! — не стримавшись, вигукнув Глава.
Слова Збишка здалися дивними й Мацькові, і хоч йому хотілося довідатись про всі пригоди юнака, він однак перебив його і сказав:
А ти забув про Вільну? Хіба мало ми сходилися з ними щит на щит, віч-на-віч! Хіба ти забув, як неохоче билися вони з нами, як нарікали на нашу запеклість: з ними, мовляв, мало коня натомити або списа зламати, а треба або чужу голову рубати або свою віддати! Були там і гості, котрі нас викликали, — і всі пішли з ганьбою. Чого ж це ти так розкис?
Не розкис я, бо й сам бився в Мальборзі, де билися по-справжньому. Але ви не знаєте всієї їхньої могутності.
Старий рицар розсердився.
А ти знаєш всю польську могутність? Ти бачив усі полки вкупі? Не бачив. Могутність хрестоносців тримається на людській кривді та зраді, у них нема жодної п'яді землі, яка б їм належала. Наші князі прийняли їх, як приймають у хату вбогу людину, й обдарували їх, а вони, набравшись сили, немов скажені собаки, покусали ті руки, що їх годували. Загарбали землі, підступом позахоплювали міста — ось де їхня сила! Але нехай би їм допомагали всі королі світу, однак день розплати й помсти настане.
— Якщо ви мені сказали розповісти, що я бачив, а тепер гніваєтесь, то краще я не буду говорити,— сказав Збишко.
Мацько деякий час сердито сопів, далі заспокоївся і сказав:
— А хіба не буває так? Стоїть у лісі сосна, немов та вежа, можна б подумати, що стоятиме століття, а стукнеш добре обухом, і загуде дупло та посиплеться порохня. Отака й могутність хрестоносців! Але я казав тобі розповісти, що ти там робив і чого добився. Ти кажеш, що бився там по-справжньому?
— Бився. Спочатку вони прийняли мене бундючно й недружелюбно, бо їм уже було відомо, що я бився з Ротгером. Може б, зі мною і трапилось яке-небудь лихо, але я мав листа від князя, та й пан де Лорш, якого вони шанують, боронив мене від їхньої злості. Але потім почалися учти та змагання, в яких мені бог поміг. Ви, мабуть, чули, що магістрів брат Ульріх полюбив мене і дав письмове розпорядження самого магістра, щоб мені віддали Дануську?
— Казали нам люди,— промовив Мацько,— що в нього лопнула попруга, а ти побачив це й не схотів на нього напасти.
— Еге ж. Я підняв списа вгору, і він мене відтоді полюбив. Ех, милий боже! Вони дали мені такі листи, що я з ними міг їздити від замка до замка й шукати. Я вже думав, що моєму горю — моєму нещастю настав кінець, а тепер от сиджу в цій дикій країні, в безнадії, в журбі та смутку, і що день, то мені тяжче...
Він замовк і з такою силою підкинув у вогонь трісок, що з головешок посипались іскри, і сказав:
— Бо якщо вона, нещасна, стогне десь у замку й думає, що я за неї забув, то хай би мене нагла смерть не минула!