Далеко звідси?
Менш як десять стадій.
Як ви дістаєтеся до міста?
У нас є своя дорога за Чортовим яром.
За чортовим? Ану перехрестися ще раз!
Во ім'я отця, і сина, і святого духа, амінь.
Ну, гаразд. А віз тією дорогою пройде?
— Зараз скрізь грузько, але там не так, як на шляху, бо яром віє вітер і сушить болото. Трудно проїхати лише до Буд, але хто знає ліс, може помалу й туди провести.
— За скойця проведеш? Ну, нехай за два!
Смоляр охоче погодився, випросивши ще півхлібини, бо в лісі вони хоч і не голодували, але хліба вже давно не бачили. Умовились виїхати завтра вранці, бо проти ночі боялись нечистої сили. Про Борута смоляр сказав, що він часом дуже "бушує" в лісі, але простого народу не кривдить і, пильно оберігаючи своє ленчицьке князівство, ганяє інших чортів по заростях. Погано тільки зустрітися з ним уночі, особливо коли людина п'яна. А вдень та ще тверезому боятись його нічого.
— А ти все ж таки боявся? — сказав Мацько.
— Бо оцей рицар схопив мене так несподівано й сильно, аж я подумав, що то не людина.
Ягенка почала сміятися — адже вони всі вважали за якусь "погань" смоляра, а смоляр їх. Сміялася з нею й Ганнуля Сецехівна, аж Мацько зауважив:
— У тебе ще баньки не висохли від сліз за Главою, а ти вже вишкіряєшся?
Чех подивився на її рожеве личко й, побачивши, що вії у неї мокрі, спитав:
— Ви за мною плакали?
Та ні! — відповіла дівчина. — Я тільки боялася, от і все!
Ви ж шляхтянка, а шляхтянці соромно боятися. Ваша пані не така боязка. Що ж могло лихого з вами трапитись удень, та ще й між людьми?
— Зі мною нічого, а з вами могло.
А ви кажете, що не за мною плакали?
Звісно, не за вами.
То чого ж?
Зо страху.
А тепер уже не боїтеся?
Ні.
Чому?
Бо ви повернулися.
Чех з вдячністю глянув на неї, усміхнувся і сказав: — Так можна говорити до ранку. Ви дуже хитра. Але її можна було підозрівати в чому завгодно, тільки не в хитрості, і кмітливий Глава добре це розумів. Розумів також, що дівчина з кожним днем все більше горнеться до нього. Сам він любив Ягенку, але так, як підданий любить королівну, тобто з найбільшою покірливістю й пошаною, без ніякої надії. Тимчасом подорож зближувала його з Сецехівною.
Під час переходів старий Мацько звичайно їхав у першій парі з Ягенкою, а чех з Ганнулею. Він був хлопець здоровий, як тур, а кров у ньому кипіла, як окріп, тому коли він поглядав у її ясні оченята, на пасма білявого волосся, що вибивалося з-під понтлика, на всю її струнку гарненьку постать, а особливо на чудові, немов виточені, ноги, що обхоплювали вороного коня, по його тілу пробігали колючі іскри. Він все частіше й лакоміше поглядав на її принади і мимоволі думав, що коли б диявол перекинувся в такого хлопчака, то легенько міг би привести його до спокуси. До того ж цей жаданий хлопчик був такий слухняний, що тільки в очі заглядав і щебетав, як горобець у стрісі. Інколи чехові приходили в голову дивні думки, і одного разу, коли вони трохи відстали й опинилися біля коней з в'юками, раптом звернувся до неї і сказав:
Знаєте що? Я їду коло вас, як вовк коло ягняти. У неї блиснули від сміху білі зуби.
Ви хотіли б мене з'їсти? — запитала вона. — Еге ж! Навіть з кісточками!
І він глянув на неї таким поглядом, що вона аж спаленіла; потім вони замовкли, тільки серця їх сильно билися — у нього від жаги, а в неї від якогось солодкого п'янючого страху.
Спочатку жага справді заглушила в чехові всяку чутливість, і він казав правду, що дивиться на Ганнульку, як вовк на ягня. Але того вечора, коли він побачив її мокрі від сліз щоки й вії, серце його пом'якшало. Вона здалася йому доброю і якоюсь близькою, і він, бувши людиною благородною і чесною, не тільки не загордів від тих солодких сліз, але став стриманішим і уважнішим. Зникла його звичайна розв'язність у мові, і хоч він ще трохи насміхався під час вечері з її боязливості, але вже інакше, і прислуговував їй так, як рицарський зброєносець мусив прислуговувати шляхтянці. І хоч Мацько головним чином думав про завтрашню дорогу, проте помітив це й похвалив чеха за шляхетну звичайність, якої той, певно, навчився при мазовецькому дворі у Збишка.
Потім він звернувся, до Ягенки й додав:
— Ех, Збишко!.. Той і перед королем не розгубиться! Коли розходились після вечері спати, чех поцілував
у руку не тільки Ягенку, а й Сецехівну і сказав:
— Ви не тільки не бійтеся за мене, а й зі мною нічого не бійтеся, бо я вас нікому не дам скривдити.
Потім чоловіки полягали спати в передній кімнаті, а Ягенка з Ганнулькою у ванькирі на одному, але широкому й добре вимощеному тапчані. Обидві не могли одразу заснути, особливо крутилася на цупкому тиковому простирадлі Сецехівна; нарешті Ягенка присунулась до неї і прошепотіла:
Ганнулько!
Що?
— Щось мені здається, наче тобі дуже подобається оцей чех... Правда?
Але запитання лишилось без відповіді, і Ягенка зашепотіла знову:
— Я все це розумію... Говори...
Сецехівна й цього разу не відповіла, тільки припала губами до щоки своєї пані й почала раз по раз її цілувати.
А в бідної Ягенки так само раз по раз від зітхань стали підноситись груди.
— Ой, розумію, розумію! — шепотіла вона так тихо, що Ганнулька ледве могла почути.
XI
Після туманної, теплої ночі настав вітряний день. Небо то прояснювалось, то хмурилось від гнаних вітром хмар. Мацько наказав вирушати на світанку. Смоляр, котрий погодився провести подорожніх до Буд, запевняв, що коні скрізь пройдуть, але вози в деяких місцях доведеться розбирати й переносити частинами, так само доведеться переносити і скрині з одягом та харчами. Це вимагало багато клопоту й зусиль, але загартовані і звиклі до праці люди, що готові були на найтяжчу роботу, аби тільки не сидіти без діла в порожній корчмі, охоче рушили в дорогу. Навіть боягуз Віт, підбадьорений словами і присутністю смоляра, не виявляв страху.
Одразу за корчмою подорожани увійшли в високий, не зарослий кущами бір, в якому при вмілому провадженні коней можна було проїхати між стовбурами, навіть не розбираючи возів. Вітер то вщухав, то налітав раптовими поривами й наче бив величезними крилами по гіллі могутніх сосон, нагинав їх, розгойдував, вимахував ними, немов крилами вітряка; бір гнувся під бурхливим вітром і навіть у перервах між двома поривами не переставав гудіти, немов гніваючись на напасть і насильство. Час від часу хмари зовсім закривали денне світло; йшов дощ із сніговими крупами, і ставало так темно, наче у вечірні сутінки. Тоді Віт лякався і кричав, що "нечиста сила знову чинить перешкоди", але ніхто його не слухав, навіть боязка Ганнулька не зважала на його слова, адже чех був так близько, що можна було стременом доторкнутись до його стремена, і так рішуче дивився вперед, наче хотів викликати на бій самого чорта.