Проте Збишко не падав: він мав надзвичайно сильні ноги і, широко розставляючи їх, міг втримати на кожній з них всю вагу тіла й силу розмаху.
Ротгер одразу зрозумів це, і глядачі помилялися, думаючи, що він з супротивником грається. Навпаки, після перших ударів, коли, незважаючи на все уміння відтягати щит, рука ного затерпла, він зрозумів, що з цим юнаком йому буде не легко, й коли не звалить його якимось хитрим способом, то боротьба може бути довга й небезпечна. Ротгер сподівався, що після удару в повітря Збишко впаде на сніг, але коли цього не сталося, він почав непокоїтись. З-під сталевого козирка він бачив стиснуті губи й поменшені ніздрі супротивника, а часом блискучі очі, і гадав, що від запалу той захопиться, забуде про пильність і, засліплений, більше думатиме про те, щоб завдавати ударів, ніж про те, щоб боронитися, Та він помилився і в цьому, Збишко не вмів ухилятись від ударів півобертом, але не забував про щит і, підіймаючи сокиру, не відкривав себе більше, ніж потрібно. Увага його подвоїлась, і, впевнившись у досвідченості і вправності супротивника, він не тільки не захоплювався, але став ще більше зосередженим і обережним, його щораз страшніші удари стали обміркованіші — і це вже була не запальність, а холодна упертість.
Ротгер, який брав участь не в одній війні і не в одному загальному бою і герці, з досвіду знав, що бувають люди, як хижі птахи, створені для боротьби й особливо обдаровані природою, вони ніби чуттям угадують все те, що іншим дається цілими роками вправ, і одразу збагнув, що має діло з одним із таких. Вже з перших ударів Ротгер зрозумів, що в цьому юнаку є щось яструбине, а яструб у своєму супротивнику бачить лише здобич і думає тільки про те, як би її схопити пазурами. Знаючи свою силу, він також спостеріг, що Збишко за нього дужчий, і якщо він, Ротгер, знесилиться раніш, ніж завдасть супротивникові вирішального удару, то боротьба з цим страшним, хоч і менш досвідченим за нього підлітком може скінчитись для нього загибеллю, Подумавши про це, він вирішив битися з найменшою витратою сили, притиснув до себе щит, не дуже наступав і не дуже задкував, обмежив рухи, зібрав усі сили душі й рук для одного вирішального удару і чекав слушної хвилини.
Страшна боротьба надмірно затяглася. На галереях залягла мертва тиша. Лише час від часу лунали дзвінкі або глухі удари лез та обухів об щити. І князеві з княгинею, і рицарям, і придворним паннам знайомі були такі видовища, проте цього разу якесь жахливе почуття ніби кліщами стиснуло серця присутніх. Всі розуміли, що йдеться тут не про виявлення сили, вправності, мужності, що в цій боротьбі набагато більше, ніж звичайно, запеклості, розпачу, невблаганної люті й глибини помсти. З одного боку страшні кривди, любов і безмежний жаль, з другого — честь цілого Ордену й глибока ненависть стали на цьому бойовиську перед судом божим.
Тимчасом блідий зимовий ранок прояснився, сіра запона туману стала прозорою, і сонячне проміння осяяло блакитний панцер хрестоносця і сріблястий міланський — Збишка. Задзвонили в каплиці, і з першими звуками дзвону зграї галок знову зірвалися з замкових дахів, лопочучи крильми й голосно каркаючи, немов раділи, бачачи кров і труп, що нерухомо лежав на снігу. Під час бійки Ротгер раз і другий позирнув на нього й відчув себе страшенно самотнім. Всі очі, що дивилися на нього, були ворожі очі. Всі молитви, побажання й тихі обітниці жіноцтва — були за Збишка. І хоч хрестоносець був цілком певний, що Збитків зброєносець не нападе на нього підступно ззаду, проте близька присутність цієї грізної постаті мимоволі непокоїла його так, як непокоїть людей вигляд вовка, ведмедя чи буйвола на волі. І він не міг подолати цього почуття, тим більше, що чех, спостерігаючи бійку, переходив з місця на місце й опинявся то збоку, то позаду, то спереду, нагинаючись і придивляючись зловісним поглядом крізь шпари в залізному забралі шолома, а часом ніби мимохіть підіймаючи закривавлене лезо сокири. Хрестоносець нарешті почав знесилюватись. Раз за разом він завдав два короткі, але страшні удари, влучаючи в праве плече Збишка, але той відбив їх щитом з такою силою, що топорище захиталося в руці Ротгера, і він мусив швидко відскочити назад, щоб не впасти. І з цього часу він уже тільки відступав. Вичерпувались не тільки його сили, а й спокій і терплячість. Бачачи його відступ, кілька глядачів з тріумфом вигукнули, і це збудило в ньому лють і розпач. Удари сокир почастішали. Піт заливав обох супротивників, а крізь зціплені зуби з грудей їх з хрипом виривалося дихання. Глядачі перестали зберігати спокій, і тепер, раз у раз лунали чоловічі й жіночі вигуки: "Бий його!.. Суд божий! Кара божа! Боже тобі поможи!" Князь махнув кілька разів рукою, щоб вгамувати галас, але не міг нічого вдіяти. Гомін ставав усе голосніший, подекуди на галереях заплакали діти, і, нарешті, коло самої княгині якийсь мододий жіночий голос крізь плач вигукнув:
— За Дануську, Збишку! За Дануську!
Збишко й так знав, що б'ється за Дануську. Він був певний, що цей хрестоносець доклав рук до її викрадення, і б'ючися з ним — бився за її кривду. Але бувши молодим і войовничим, тепер тільки й думав про бійку. І раптом цей вигук нагадав йому про його втрату й нещастя. Любов, жаль і помста налляли вогнем його жили. В серці занила болюча рана, і його пойняв шалений запал боротьби. Його страшних, бурхливих ударів хрестоносець не міг уже ні приймати на щит, ні відбивати. Збишко з такою нелюдською силою вдарив щитом об його щит, що рука німця раптом отерпла й безвладно впала. Він з жахом одскочив і перехилився назад, а в цю мить в очах його щось блиснуло, і лезо сокири, мов блискавка, впало на його праве плече.
Присутні почули тільки несамовитий крик: "Ісусе!.." — і Ротгер ступив ще крок назад і навзнак упав на землю.
На галереях в одну мить все зароїлось і зашуміло, немов на пасіці, коли пригріті сонцем бджоли починають ворушитись і дзижчати. Рицарі цілими юрбами збігали по сходах, челядь перескакувала через сніговий вал, щоб подивитися на трупи. Всюди лунали вигуки: "Оце і є суд божий!.. Є у Юранда наслідник! Слава йому й дяка! Оце хлопець так орудує сокирою!" А інші кричали: "Дивіться і дивуйтеся! Це ж і сам Юранд краще не вдарив би!" Навколо трупа Ротгера зібралась ціла юрба цікавих, а він лежав горілиць, з білим, як сніг, обличчям, з широко розкритим ротом і закривавленим плечем, розрубаним від шиї до самої пахви, так що трималося воно лише на кількох волокнах. Декотрі казали: "От був живий і гордо ходив по землі, а тепер і пальцем не ворухне!" При цьому одні дивувалися з його зросту, бо він займав на бойовиську багато місця і по смерті здавався ще більшим, другі — з його павиного султана, що різнобарвно мінився на снігу, треті — з панцера, що коштував стільки, скільки коштує ціле село. Але чех Глава підійшов з двома Збитковими слугами, щоб зняти з небіжчика панцер, і цікаві обступили Збишка, вихваляючи його до небес, певні, що слава його осяє все мазовецьке й польське рицарство. Щоб допомогти йому, у нього взяли сокиру й щит, а Мрокота з Моцажева відстебнув йому шолом і покрив спітніле волосся червоною сукняною шапкою. Збишко стояв, немов остовпілий, важко дихаючи, з блискучими ще очима, з блідим від напруження й озлоблення обличчям, тремтячи від хвилювання і втоми. Його схопили попід руки й повели до князя і княгині, які чекали на нього в теплій кімнаті коло каміна. Там Збишко став перед ними навколішки, і коли ксьондз Вишонек поблагословив його і проказав вічну пам'ять за душу померлого, князь обняв молодого рицаря і сказав: