Квапився Бурундай до Сараю, куди теж поспішали хан Ногай із Самарканда й емір Телебуга із Суздаля, щоб першими увійти до намету покійного хакана, над яким лопотів зелений стяг із зображенням чорного крука, що тримає в пазурах криваву здобич.
Ігумен Миколай Конрад складав молитву Господові за те, що зрідла татарська орда в Галицькому краю, й хоч залишилися в ньому ординські баскаки — стоптана рілля дає ще стільки приплоду, щоб люд, сплативши ординську данину, поземельну подать від плуга, харч для ханських урядовців та корм для коней, ще й митні збори, все ж прогодовує себе й поволі забуває про той страх, коли під копитами татарських бахматів прогиналася земля, горіли села й вовки вже не хотіли їсти трупів…
Стояв ігумен Миколай на горі, що здавлювала печерне підземелля Лаври, й налюбуватися не міг красою страдчівської пущі, перетятої голубою биндою Верещиці, яка у видолинах утворювала озерця, вкриті лататтям та водними ліліями, й пробиралася між порослими сосняком горбами до Дністра. Було тихо й мирно над землею, ніби ніколи не зазнавала вона нашестя дикої орди, й просив ігумен Господа, щоб так тривало завжди, й забував у цю хвилину, що лихо ще не минуло, що над озером по той бік Яворівського тракту муляє очі плосковерхий намет татарського баскака, а в його слободі на Левандівці чорніє майдан, до якого з довколишніх волостей звозять кметі подать, щоб звідси відправлялося людське добро караванами на схід, й ховалася у яворівській пущі плаха, на якій ханські опричники страчували неплатників та бунтарів, — знав про це народ і жив утихомирено під страхом жорстоких розправ.
Упоєний тихою надією, осягав ігумен зором величну споруду храму Різдва Пресвятої Богородиці, яка добудовувалася на Лаврській горі на кошти волинського князя Володимира, сина Василька, який рік тому вслід за королем Данилом спочив у Бозі: молодий властитель Волині пожертвував дві жмені золота на побудову церкви в Страдчі, ще й Євангеліє і Псалтир у дорогих оправах подарував для впорядкованого скиту; любувався ігумен Миколай монастирськими угіддями, на яких ченці вирощували городину для трапезної й виноград для церковного вина, а ще й чепурним будиночком приходської школи, де юні послушники здобували науку, потрібну для переписування священних і світських книг, та найщиріше дякував Богові за те, що допоміг йому оновити Страдчівську обитель, яка за татарського лихоліття грішним вертепом стала.
…Чимало часу минуло відтоді, як чернець Миколай Конрад разом із своїм попутником Пантелою Маломужним покинули сторожку в поліській пущі, коли орда хана Куремси відкотилася з–під Луцька на схід. Дійшовши до Бродів, вони розсталися, й кожен пішов своєю дорогою: чернець на Галич, а прочанин у свій край над Смотричем.
Й огорнуло тоді ченця давке відчуття одинокості, до якого, зрештою, звик на службі переписувача священних книг у Києво–Печерській лаврі. Та ось несподівано зустрівся йому на страдній дорозі товариш, і пізнав приречений на самотність схимник радість від спілкування не записаною в пам'яті, а живою мовою: можна нею розмовляти вголос, а не лише думати й утримувати свої знання, почуття і враження затаєними, немов у книзі, й ділитися ними із самим собою…
Сподівався чернець Конрад: як тільки допитається до Страдчівської лаври, розворушить там ченців до освітньої діяльності; обізвуться тоді книги голосними звуками, й відшельники тлумачитимуть пізнавану мудрість, осягаючи істину й передаючи її розуміння юним допитливцям, які будуть приходити до монастиря, щоб добувати з книг життєвого досвіду.
Так думав чернець Миколай, досягаючи до семи горбів, що здибилися під самі небеса над тихоплинною річкою, немовби розсердилися на одноманітну рівнину, що збіглася з усіх кінців світу до широкого русла намулистої течії, крізь яку не проглядалося дно; над річкою бовванів млин з гамірним двором, де шарваркували візники біля навантажених мішками із зерном возів, а на берегах обабіч ріки тяглися рядочками хати рибалок, римарів, кожум'яків та сідельників — жило тут ремісниче селище, назви якого чернець допитатися не міг, а може, воно й ніяк не називалося — дізнався лише, що річка зветься Полтвою, — і як перейдеш через місток, то вийдеш на дорогу, яка поведе тебе до татарської Левандівки, де живуть ординські опричники, однак краще туди не наближатися: гуляє там тічня мисливських собак, а неподалік слободи стоїть шибениця, то в той бік навіть не позирай, а до Страдча від Левандівки рукою подати…
Перекидаючи з плеча на плече важку торбу з книгами, човпав чернець рівниною, обрамленою в далині темним сосновим бором, і навіть гадки не мав, щоб якось поменшити тягар, краще сам упаде, ніж мала б пропасти бодай одна книга… А скільки тих кладезів мудрості залишилося в Києво–Печерській лаврі — у келії преподобного Антона з Любеча, й стискалося в ченця серце від болю за них, напевно вже втрачених, і ніхто ніколи не почерпне з тих книг потрібних знань, й залишиться народ збіднілим на ваготу безцінних фоліантів, спалених і потоптаних ординськими кіньми.
Й нарешті з одного боку дороги заголубіло дзеркало тихого озера, а з другого пробивалася крізь густий сосновий ліс, немов стріла, випущена з лука, вузька стежка, що стрімко спиналася під гору, на лисій вершині якої чапіла ветха дерев'яна капличка, а з неї виглядала на світ почорніла ікона із зображенням Божої Матері, вставлена за покритим фіолетовою сніддю склом кіоту.
Біля каплиці стояв із складеними до молитви руками молодий чернець у довгополій вицвілій рясі, в надломленому куколі на голові. Здогадався Миколай, що печерна обитель десь недалеко звідси, і спитав у ченця, де вхід до печерного монастиря і чи може він побачити іїумена.
— Нема вже в нас душпастиря, втік від ординщв, хоч вони до монастиря й не наближалися, боячись розпивати нашого Бога, — відказав чернець. — А в келіях замкнулися покутники, лише я один, ієрей Ісайя, ще ходжу до каплиці молитися.
— А монахи, котрі не складали обітниць, де вони — на роботах?
— Розійшлися за ялмужною по людях, а покутники завдають собі тяжких мук за спасіння від орди… А ти хто будеш?