— Я ваш ігумен, з Києва присланий… Проведи мене в печери.
Вони опустилися стежкою вниз, пробираючись крізь хащі, і увійшли в нору, що вела до печер. Те, що побачив чернець Миколай у келіях, мало було схоже на дійсність — радше на чистилище нерозкаяних душ.
— Це затворник Ісакій, — показав Ісайя на живий кістяк, припертий спиною до стіни, одягнутий в козячу шкіру, що вже висохла на ньому й приросла до тіла. Покутник не рухався, й пояснив чернець: — Від посту він ослаб і тілом і умом, але ще вірує, що його покута вразить смертю орду.
— А це хто? — спитав Конрад, заглянувши у келію, у якій із землі стирчала лише голова.
— Цей закопався, щоб до нього не діткнулися руки нечестивих ізмаїльтян, коли помре. Він молиться за спа сіння світу.
Ще в іншій келії покутник брязкав закладеними на руках кайданами.
— Це він татар відлякує, — пояснив Ісайя.
У крайній келії чернець Миколай побачив таке, що волало до неба о помсту: на прічі лежали чернець і черниця, у гріховних обіймах поєднавшись.
— У який вертеп я потрапив?! — зойкнув Конрад.
— То сектанти, — мовив Ісайя. — Вони вірять, що порятунок можливий лише в злуці чоловіків з блудницями. Ця білоголова називає себе Магдалиною.
Усе це згадалося ченцеві Миколаєві в одну мить, мов прикрий сон.
…Над Полтвою, де колись стояли тільки старий млин і ремісничі халупи, виростав у підніжжі найвищої гори, яку після спорудження на ній оборонної фортеці Високим Замком назвали, молодий город Львів — нова столиця Галицько–Волинського князівства. У Нижньому Замку над рікою резидував князь Лев Данилович — відважний і до походів удатний лицар, а його стриєчний брат Володимир Василькович відчужився від Лева, задовольнившись Волинською землею.
Був син князя Василька Романовича на ліву ногу кульгавий, здоров’ям вутлий і до зброї не беручкий: знайшов він свій світ серед книг, сам писав хроніку Галицько–Волинського князівства, й літопис цей переписував його помічник старий ієромонах Йов; захоплювався молодий князь іконописом — витворно намальовані ним образи роздавав церквам, на його кошти побудованим. Вельми щедрим будучи, велів волинський князь заснувати при храмах школи для переписувачів книг, котрі богословську науку мали поглиблювати й розповсюджувати, — і повнились церковні плебанії невиданими досі манускриптами, й виростали в тих школах мудреці, спроможні тлумачити творіння, з грецької, арамейської та латинської мов перекладені, а теж своїми письмовцями написані. Й були серед руських книг "Ізборники Святослава", "Остромирове Євангеліє", "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона, сказання про Бориса і Гліба та інші благочестиві писання, книжною премудрістю пойняті і словом іскусним наповнені.
Ігумен Конрад, керуючись суворими правилами Кормчої Книги про упорядкування життя чорноризців, складеними славним печатником Кирилом, а нині Галицьким митрополитом, довів до ладу Страдчівський монастир. Порозганяв наложниць, котрі з ченцями грішну покуту відбували, а чернець Ісайя, який став вірним помічником ігумена й письмовцем, примусив збіднілих умом покутників вийти із затворів, вибратися з ям і споживати їжу; із сусідніх сіл та містечок верталися до Страдча іноки, які досі жебрали попід церквами на відпустах і престольних празниках, й почали обробляти монастирське поле й рибним промислом займатися.
А згодом прибув з Володимира до Страдча княжий посол із щедрою фундацією на побудову храму Різдва Пресвятої Богородиці — тоді покликав ігумен Миколай із Холма, Володимира, Галича й новозбудованого Львова зодчих, яких ще й досі навчав перестарілий майстер Авдій, — і на горі, де колись стояла ветха капличка, почала виростати велична церква, а ще й плебанія для ігумена та шкільна прибудова для переписувачів книг.
Щонеділі до церкви, ще недобудованої, проте з престолом, царськими вратами та іконостасом роботи волинських майстрів і самого князя Володимира Васильковича, почали приходити на відправи миряни з Великополя, Добростанова, Дубровиці, Домажира та інших довколишніх сіл й після Богослужіння залишалися при монастирі юні отроки. Хтось із них жадав осягнути в церковній школі науку письма й читання, хтось ставав послушником, робітним ченцем або блюстителем храму; не забороняв теж ігумен вельми правовірним посвячувати себе в затворництво на житньому хлібі й воді — всім було дано волю за своїм замислом служити Богові, та наймилішими ігуменовому серцю були здольні й до наук пожадливі юнаки, які ставали переписувачами книг. Ті книги розсилав Конрад у галицькі приходи і монастирі, свято віруючи, що вони розвіють тьму, яка запала на Руській землі під татарським ігом.
Й коли закінчувався Великий піст і сосни викидали на великодню славу медові китиці, а земля вкривалася килимом білого рясту, коли Божий посланець жайвір зависав над церковною банею й, розсипаючи срібні трелі, провіщав наближення величного свята Христового Воскресіння, згадав ігумен Миколай про свого побратима прочанина Пантелу, з яким у печалі й боязні перебули разом перше татарське лихоліття, й запрагнув побачити приятеля, голос його почути. Він виварив із цибулинних лушпайок яскраво–червоний барвник, викупав у ньому з десяток яєць, потім ті галунки розбив і пустив по Верещиці з надією, що допливуть вони до Дністра на Пониззя, де перебуває Пантела Маломужний, якщо Господь іще тримає його при житті.
Розділ восьмий
Прямовисна скеля з лівого боку Смотрича і така ж уривиста з правого, наближаючись одна до одної, звужували плин ріки, ніби намагалися стримати рвійну течію, що вихоплювалась із каньйону на рівнинну просторінь Понизов'я, стискались, і здавалось дияконові Пантелі, що вони розчавлять ветху халупу і його самого разом з нею. Тіснота гранітної розколини давила й на душу прочанина, немов карала його за невольний з добрим наміром вчинений гріх, коли він, рятуючи подільський край від боярської зради, застеріг князя Данила перед небезпекою, накликавши цим на свою землю каральні загони дворського Андрія, — і замість порятунку зазнав тутешній люд нечуваної руїни й навіки озлобився проти властелина Руської держави, який наважився злом добро для свого народу вибороти.