"Спинись, Зореславо… А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і неприступним терном, — його порятунок; може, таким чином він виживе й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?"
"Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не вбив його пісні — пам'яті про часи панування могутніх дерев. Бо без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сил триматися свого грунту, міцніти й множитися — всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі для прикладу й застережень…"
"І може, решта мого життя, яке ти маєш право відібрати, помножить іще справедливішими ділами пам'ять у нащадків про колись могутню Русь, й та пам'ять допоможе нащадкам вижити?"
Згасло полум'я в очах Зореслави, кволим порухом повернула вона ножа в піхви, опустила руки, й безмежна туга лягла на її обличчя.
Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльози полегші стекли з її очей, та сліз не було. Тяжко карався Данило за свій злочин: започаткував–бо він убивство співців. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час — і співці сукупно з володарями стануть властителями духа й земель.
Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, підвів її голову й заглянув у подовгасті половецькі очі. Злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно було йому від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників теж, бо страждання властиве тільки живим.
Й сказала Зореслава:
— Новітній Каїне, ти випив татарської отрути–кумису і вбивцею став. І ти, і ті, які зрадили воєводу Дмитрія в Києві, відмолюйте гріхи перед Чудотворною іконою Божої Матері — покровительки Русі: врятувала вона Холм, врятує і всю нашу землю…
— Немає вже тієї ікони, Зореславо, — відказав поникло князь. — Пропала, покинула нас…
— Я віднайду її, господине…
Розвиднилось. Висипалась орда з табору, у фортеці забила сторожа в клепала, стали біля заборол ратники. Князь піднявся на сторожову вежу, Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла молитву — ніби перед Чудотворною іконою, яку бачила тільки вона…
Частина друга
Трудне читання патерика, знайденого в підвалах любомльського храму Святого Георгія, виписаного то кирилицею, то глаголицею й навіть старослов'янською в'яззю, несподівано закінчилося: отця–професора Львівської Богословської академії Миколая Конрада дійняв стан, схожий на невдоволення кіноглядача, коли стрічка обривається й на екрані ж миготить білизна. Текст патерика обірвався на півслові, й пожовклі чисті сторінки засвітилися перед очима глухою німизною. І перше, що замозолило думку отця, було невідання, хто написав цей патерик: літописець Йов з Володимира, княжий книжник Тимофій з Галича чи той чернець з Києво–Печерського монастиря, який під час татарського нашестя подався на захід і знайшов собі притулок в Страдчі, диктував невідомому писцеві свої розповіді?.. Але яке лихо могло трапитися з ігуменом Страдчівського монастиря, що не докінчив манускрипту: помер у молодому віці, зморений поневіркою, чи став жертвою другого нашестя орди під чільництвом нойонів Телебуги й Ногая?
Таки вельми стомився отець–професор, розшифровуючи манускрипт, він задрімав, і в короткому сні навіялась йому думка, що про подальші події могла б розповісти вчителька Зореслава, яка вірила у перше своє життя на землі, а якщо таке можливе, то могла б вона бути послушницею Мединського жіночого монастиря Святої Ірини… І він вирушив уві сні, немов то було наяву, до Залукви: а може, записалася на полотні Зореславиної пам'яті історія сивих віків?..
Не виходячи з провалля часу — в сутності свого попередника або ж себе самого в колишньому житті, — прийшов отець Миколай до села над Дністром. Допитався до помешкання вчительки; господиня пильно приглянулася до нього й звеліла почекати. В тому довгому чеканні, поглинутий минулим часом, з якого місяцями не виходив, відчитуючи текст патерика, отець–професор побачив, як гладка стеля стає склепінням, кам’яні стіни товстішають й кімната перемінюється в тісну келію. Двері келії тихо прочинилися, й та сама господиня, тільки в чернечому облаченні ігумені, впустила попереду себе вродливу послушницю у білій намітці: послушниця підійшла до отця, діткнулася пальцем до білого комірця на його шиї, даючи зрозуміти гостеві, що вона впізнала в ньому станіславівського целебса, яким він стане у майбутньому, й пояснила йому, що опинився він у Мединському жіночому монастирі й що вони обоє перебувають ще в дорозі до крилоської межі, на якій колись зустрінуться і з якої розпочнеться їхнє друге життя. Й не чекаючи спонуки, повела послушниця оповідь, яка мала б хоч на одне поприще наблизити їх до життя наступного.
Зореслава вела розповідь довго, та раптом стихла, а за мить отець почув її останні слова:
— Далі ти сам вестимеш свої оповіді писцеві, адже нічого злого з ігуменом не трапилося — хіба ж ти не сам ним єси?..
Отець–професор прокинувся з дрімоти й побачив перед собою записані листки патерика, які щойно чистими були. Протер очі й продовжував відчитувати дрібно списані сторінки.
Розділ сьомий
Благочестивий ігумен Страдчівської печерської лаври Миколай Конрад відпустив на відпочинок свого писця Ісайю, якому в плебанії щоночі розповідав про минулі історії свого життя і краю, а він при свічці записував; ігумен перечитав записані сторінки і, як почало благословитися на світ, вийшов на узлісся пущі й творив там молитву до багряного кружала сонця, що викочувалося з–поза левандівських горбів, припадав ниць до землі, дякуючи Господу за те, що несподівано, начебто гарячим людським благанням впрошено, відступив з Галицького краю Бурундай, і важко було втямити ігуменові, чому після того як князі Данило й Василько під примусом татарського нойона поруйнували укріплення навколо Львова, Володимира і Холма, віддавши Галицьку, Волинську, Теребовлянську й Белзьку землі на поталу орді, — раптом щезли багатотисячні Бурундаєві кирієни.
А сталася в орді велика переміна, якої довго чекали й дочекатися не могли хани, еміри, темники й нойони — чільники численних орд, що розповзлися по Азії та Європі, — коли випустить останній дух всевладний і через надмірну самоповагу бездіяльний, сопушними виразками на тілі вкритий великий хан Батий. І як про його кончину дізнався Бурундай, завернув своє військо з недоруйнованої Галичини, залишивши неприступну Тустанську фортецю, в якій монастирська послушниця Зореслава ревно молилася до Холмської Чудотворної ікони, лик якої зберігала у своїй пам'яті, відколи нікому не знайома черниця принесла її з Холма до Мединського жіночого монастиря Святої Ірини, схованого від людського ока в ізворах над бурхливою Лімницею.